Глава 12

Віка ще певний час лежала, важко зітхаючи. Лише коли почула метушню в передпокої, нарешті підвелася. Все тіло нило, наче вночі вона перевантажувала мішки з вугіллям.

Встигла накинути на плечі легкий халат, як у двері постукали.

— Пані, вам принесли стро́й для полювання, — пролунав голос за дверима.

— Заходьте, — вичавила з себе Вікторія й пройшла до туалетного столика. З дзеркала на неї глянула розкуйовджена постать із втомленим, хоч і гарним, обличчям і смутком в очах.

«Та-а-ак! — подумала вона. — Якщо все піде цим темпом, недовго мені й у дівицях лишатися…»

Чесно кажучи, цнота їй і не була якоюсь великою цінністю. Та й чоловік її виявився пристрасним і водночас ніжним. Чому б і не з таким зробити перший крок? Але тільки думка про свободу, мандрівки й власний шлях досі стримувала її від остаточної капітуляції.

Поки вона розмірковувала перед дзеркалом, до кімнати мовчки внесли одяг для полювання — костюм і чоботи для верхової їзди. Служниці з повагою поклали речі на ліжко й вклонившись, тихо вийшли.

— Симпатичний костюмчик! — вигукнула Віка, глянувши на темно-синій піджак і такі ж штани, доповнені білою сорочкою і чоботами в тон.

Вона підійшла, доторкнулася до тканини — трохи нагадувала твід, однак була м’якшою, приємнішою на дотик.

Вирішила приміряти одразу, аби не трапилося казусу, як із тією злощасною сукнею, що ледь налазила.

На щастя, костюм сів ідеально.

— Наче шили по мені! — здивувалася вона, вдивляючись у своє відображення в дзеркалі.

— Я передала ваші мірки швачкам, — уточнила Сесія, яка саме увійшла до кімнати з тацею в руках і поставила її на стіл.

— Вам не слід було самій одягатися, для цього є я, — мовила вона з легкою доганою, підходячи, аби поправити костюм.

Особливо виділялися ґудзики — ніби з блакитного каменю, вони виблискували на світлі, наче дрібні самоцвіти.

— Гарно! — з задоволенням констатувала принцеса, продовжуючи милуватися.

Примірявши також і чобітки, вона залишилася вкрай задоволеною. Убрання було не лише зручним та практичним, а й завдяки блискучим ґудзикам — святково ошатним.

— Випийте чаю, — опустивши очі, тихо сказала служниця, допомагаючи зняти верхній одяг.

Віка перевела погляд на столик. Парував темний напій у витонченій чашці.

«Знову це зілля... — подумала вона з підозрою. — Можливо, цього разу випити? Щоб не сталося якогось чергового “казусу”? Але спершу треба розвідати обстановку…»

— Дякую, Сесіє. Ти можеш іти. Я вип’ю чай і ще трохи посплю. Для нічного полювання треба виспатися.

Служниця подивилася на неї з вдячністю — вперше за довгий час господиня говорила розсудливо.

«Невже вона нарешті взялася за розум?» — подумала Сесія з м’якою усмішкою й вийшла.

Щойно за нею зачинилися двері, Віка вляглася на ліжко, розслабилася… і вже наступної миті перетворилася на кішку.

Вставши на лапки, Віка-кішка неквапно пройшлася по ліжку. Її раптом привернув знайомий запах.

На подив, він ішов від принесеного костюма для полювання.

Кішка з цікавістю принюхалася.

Справді. Від одягу тягнуло ароматом, який належав Жеолі.

«Це що ж виходить? Її річ просто перешили під мене?» — обурилася Віка. Але, придивившись до швів, швидко зрозуміла: костюм не перешивали. Усі деталі були новими й цілісними.

«Тоді звідки тут запах тієї вухатої?»

Пройшовшись кілька разів по тканині, кішечка з’ясувала: особливо сильний аромат виходив від ґудзиків — саме тих, які їй так сподобались.

«Жеолі пришила ці ґудзики спеціально для мене? — здивуванню Віки не було меж. — Тут щось не так…»

Втім, не маючи зараз відповіді, дівчина вирішила відкласти цю загадку на потім. Достатньо потягнувшись, вона спритно перестрибнула на підвіконня й вистрибнула у відчинене вікно.

На вулиці панувала свіжа післяобідня тиша. Над пагорбами повільно котилися хмари, повітря наповнював аромат стиглих трав і вогкості моху. У затінку під деревами співали птахи, а вітерець лагідно ворушив листя.

Віка мала купу справ. Насамперед розвідати, що коїться навколо. Відвідати коханку чоловіка — вона точно щось замислила. Та й імператор їй здався особою ненадійною. Варто й до нього навідатися.

З бойовим настроєм вона помчала крізь зарості в бік темного палацу.

Не встигла пробігти й кількох кроків, як зненацька натрапила на пухнасту істоту.

— Заєць? — здивовано озвалася кішка.

Звір лише поворухнув вусами, не припиняючи жувати соковиту траву.

— Слухай сюди, заєць! — діловито почала Вікторія, якій раптом спала на думку геніальна ідея порятунку лісових мешканців. — Сьогодні вночі в лісі буде полювання! Ельфи йтимуть на вас. Попередь усіх — ховайтеся добре!

Заєць не відреагував, лише продовжував жувати, поглядаючи на неї з байдужістю.

— Ти мене чуєш? — наполягала вона. — Вас усіх винищать! Треба ховатися!

Вимовила повільно й чітко, наче зверталася до глухого.

Заєць на мить завмер, навіть припинив жувати. А потім, мов ошпарений, зірвався з місця й кинувся навмання крізь кущі, зойкаючи пронизливим, трохи скрипучим голосом:

— Рятуйся, хто може!

Віка аж здригнулася.

— Ну, можна й так… — пробурмотіла, дивлячись йому вслід. — І чого тут зайці такі дивні?

З цими словами вона швидко подалася далі.

Спершу кішечка навідалася до будинку свого чоловіка. Та нічого корисного не дізналася — лише нудні політичні розмови, які він вів із імператором. Лише кілька фраз вдалося зрозуміти з загальної плутанини.

Помітивши у вікні давнього знайомця — примару Фіса, — Віка вирішила хутко піти, поки той її не помітив.

Та й у домі наложниці новин не було. Жодної підозрілої розмови, нічого важливого. З прикрістю повернулася до себе.

На щастя, цього разу перетворення пройшло без ускладнень.