Глава 9

У призначений час з’явилися служниці — мов метелики в квітучому саду — несучи на руках вбрання та прикраси.

Віку вбрали у розкішну ніжно-зелену сукню прямого крою, що м’яко розширювалась донизу, закриваючи щиколотки. Рукави були довгі та вузькі, спадали до самих кистей. По краях рукавів, уздовж вирізу та подолу сукню прикрашала вишивка химерних білих квітів, мов би рослин із лісових легенд. Вікторія була в захваті — здавалося, ніби хтось навмисне підібрав саме її колір, так вдало він підкреслював рум’янець на її щоках і ясність погляду. Порівняно з місцевими блідолицими красунями, вона виглядала живою, повнокровною, мов сама весна.

Та був і недолік: верх сукні обтягував груди надто щільно. Очевидно, місцеві ельфійки не славилися формами.

Старша служниця глянула на це з незадоволеним виразом обличчя, трохи постояла в роздумах, а тоді взяла широкий шовковий шарф і накинула його Віці на плечі, приколовши витонченою шпилькою — аби прикрити занадто виразні округлості.

— Взагалі-то мені навіть дихати важко, — з докором мовила Віка.

— Пані доведеться потерпіти, — холодно всміхнулася служниця.

— Не доведеться! — так само крижаним тоном відповіла принцеса.

Швидко вихопивши ножиці в однієї з дівчат, вона зробила надріз просто на грудях сукні, звільнивши пишні форми. Під сукнею була тонка прозора сорочка — розріз лише підкреслив її чарівність.

Служниці ахнули від шоку.

— На мою думку — дуже мило, — прокоментувала Віка, оглядаючи себе у дзеркалі.

— Що ви наробили?! — обурилася старша, обпалюючи її зневажливим поглядом. — Ви зіпсували коштовне вбрання!

— О! — з іронією озвалась Віка. — Я вибачуся перед майстром, який його створив. До речі, поганий з нього кравець — навіть мірки не зняв.

Усі служниці похилили голови, уникаючи її погляду. Але вона вже стояла, мов сама впевненість.

— Моєму чоловікові такий крій повинен сподобатися, — додала з усмішкою, натякаючи, що вона — законна дружина Повелителя і заслуговує на належну повагу.

Служниця зблідла, ковтнула злість і сухо мовила:

— Закінчуйте готувати принцесу. Час не чекає.

Вона відійшла трохи далі, спостерігаючи за процесом.

Дівчата зробили Віці високу зачіску, вплели у волосся живі квіти, нанесли легкий макіяж. Усе було гармонійним, як світанок у весняному лісі.

Коли все було готове, принцесу взяли під лікті, аби провести до карети.

— Не варто! — різко висмикнула руки Віка. — Я прекрасно можу ходити сама.

Відмовившись від нав’язаної турботи, під пронизливі погляди, вона самостійно піднялася в карету. За нею зайшла і Сесія.

— Пані... — прошепотіла служниця, низько схиливши голову. — Ви сьогодні нічого не їли. Я прихопила трохи фруктів і чаю.

Вона дбайливо розклала виноград на серветці й налила чай у порцелянову чашу.

— Щось не хочеться, — обережно відповіла Віка, згадавши про зілля.

— Це необхідно. Від голоду й тісного вбрання можете знепритомніти. Уявіть — посеред залу, перед усіма цими ельфами! — прошепотіла Сесія, змовницьким тоном.

— Добре, — несподівано погодилася Вікторія.

Вона взяла чашу, але пити не збиралася. Лише чекала слушної миті.

Карету хитало на вибоїнах. У якийсь момент вона нахилилася, Сесія, втративши рівновагу, схопилася за бильце — саме цим скористалася Віка. Рухом, точним, як у хижої птиці, вилила чай через вузьке віконце.

Повернувшись до попередньої пози, піднесла чашу до губ і вдала, що п’є.

— Дякую! — сказала з усмішкою, передаючи чашку. — Ти мала рацію, справді стало легше.

Сесія, задоволена, зітхнула з полегшенням. Вона була впевнена, що господиня випила зілля, й більше не переживала за наслідки.

Карета зупинилася біля палацу, де мав з’явитися сам імператор. Віка вибралася з карети й задоволено присвиснула.

Перед нею височіла велична споруда з сірого каменю, що здіймалася в небо шпилями й вежами, обвитими густим плющем із яскравими червоними квітами. Сонце вже сховалося, і під вечірнім світлом квіти палали, як криваві смолоскипи.

— Які ж талановиті тутешні архітектори й садівники! — промовила принцеса із щирим захопленням.

Але довго милуватися їй не дозволили.

— Прошу, — сказав слуга, що вийшов їх зустріти.

У супроводі Сесії Вікторія пройшла за ним. І на диво — її завели не в пишний тронний зал, а до невеликої кімнатки. У ній був лише м’який диван, невеликий камін, шафа з книгами й кілька світильників. Атмосфера затишку й самоти.

— Куди це мене привели? — здивовано запитала вона, коли слуга вже закривав двері.

Та у відповідь він лише мовчки вклонився і зник.

— Навряд чи тут має відбутися зустріч з імператором... — з усмішкою мовила Віка, оглядаючись довкола.

Їй було цілковито байдуже — і на імператора, і на їхні закони, і навіть на те, що її, схоже, просто проігнорували.

— Мені все це зовсім не подобається, — тривожно мовила Сесія, зиркаючи на зачинені двері. — Чому нас тут замкнули? Що відбувається?

— Та що б там не відбувалося, ти чого панікуєш? — здивовано озвалась принцеса. — Якби мене не хотіли показувати імператору, то залишили б у моєму будиночку. Навіщо тоді тягнути сюди?

— Але чому вас не провели до головної зали? — наполягала служниця, роздмухуючи свою тривогу.

— Що б там не було — скоро дізнаємось, — байдуже відмахнулась Віка, підійшовши до полиці з книжками. — Ти що, віриш у ці байки, що ельфи людей їдять?

Вона реготнула, побачивши, як зблідло обличчя служниці.

Чекати довго не довелося. Двері розчинилися — і до кімнати ввійшов її новоспечений чоловік, сам його Темність. Варто було йому поглянути на Сесію, як та кулею вилетіла за двері.

— Радий бачити свою дружину в доброму здоров’ї, — промовив він із показною ввічливістю, але погляд його був колючий, наче лезо.

Очі чоловіка пробігли по її фігурі, особливо зупинившись на тій частині одягу, що виділялася. Вікторію пройняв холодок — по шкірі побігли мурашки.