=7= Івас

— Я думав, ми все вирішили минулого разу, — кидаю пакет з покупками на стіл. На декілька годин з’їздив до міста, а тут мені подаруночок. 

Два роки не з’являлася.

— Я що, не маю права прийти до рідної домівки?

— Вона вже чотири роки як не твоя. Думаю, тобі краще піти.

Не дивно, що Ірма пішла. Тільки я тепер хвилююся, на вулиці знову мете. І, здається, мені сподобалася ця дівчина.

— Івасе, я хочу хоча б на Новий рік побути з донькою! — ніби господиня, починає шукати щось у холодильнику. Мушу визнати, навіть коли Руда кішка хазяйнувала, мене так не бісило, як коли це робить дружина.

Ясі було два роки, коли вона зібралася та поїхала. Не змогла бути тут. Хотіла великої слави та визнання. Артистка. 

Минулого року я хотів розлучитися, але Яся просила мене цього не робити. Так і лежать документи підготовлені, тільки підпис поставити. Я ж не міг розчарувати свою донечку, тому й погодився.

— Яся зі мною не розмовляє, — зі смаком їсть бутерброди, ті, що робила Ірма з Ясею.

— А ти як хотіла? — у грудях так важко давно не було, і думки весь час тікають до лісу.

Може, піти перевірити? Візьму Ясю…

— Ніяк. У неї просто твій впертий характер. І це ти винен, що наша сім’я розпалася. Треба було просто поїхати до міста.

— Як скажеш, — залишаю все, як є, і прямую до сходів. 

З цією жінкою я більше не можу сперечатися. Я спробував — не сподобалося. Не сподобалося те, що я там побачив, і сказав дружині у вічі.

“Можеш забирати свою доньку та їхати до себе в село” — як сьогодні пам’ятаю її відповідь на мої претензії. 

Я так і зробив.  

Але ж винен однаково я.

Втім, я вже звик до її спонтанних візитів з претензіями.

Заходжу до донечки у кімнату. Вона, насупившись, сидить з аркушем паперу в руках.

— Татку, — підбігає до мене та обіймає за талію. — Я передумала, можеш підписати це? — простягає папірець. 

— Ти впевнена? — розглядаю документ. Той самий, де не вистачає мого підпису для подання на розлучення. 

— Так, але… — тягне мене до ліжка. Змушує сісти і серйозно на мене дивиться. — Тобі ж подобається Ірма? — з надією очікує на мою відповідь.

— Так, — не пручаюся. Ми з донечкою завжди були близькими. 

— Татку, я бачила, як вона посумніла, коли прийшла мама, думаю, нам треба піти до неї і все пояснити. Щоб не образилася.

Так і зробимо, але завтра зранку.

Від вечері відмовляємося обоє. Я б ще випхав Аміну, але на ніч таке не годиться робити. Тому підписую документи, вручаю їй і з самого ранку готуюся до походу.

Я точно не знаю, де їхній дім, тільки за розповідями дівчини, але дуже сподіваюся, що ми знайдемо.

— Я готова, — перед обідом зачиняємо всі вікна та вмикаємо гірлянди. Є хтось вдома чи немає, а в Новорічну річ все має сяяти, як святкова ялинка.

— Чудово, — дивлюсь на сонце. Воно ще високо і морозу такого немає, але страх та передчуття зустрічі женуть мене вперед. 

Перетворюємося і вирушаємо в дорогу. Моя крихітка мчить вперед, ніби сил набирається у природи. 

Погода й справді чудова, тільки високі кучугури заважають рухатися ще швидше. А коли смеркає, з’являється ще й пекучий вітер. 

Я припускав, що буде нелегко, але не думав, що буде хуртовина. До села ми доходимо вже майже перед північчю. 

Яся зупиняється біля будинку, схожого за описом Ірми, і киває.

Погоджуюся і біжу за нею. Дуже хочеться встигнути до дванадцятої все розповісти. 

Донечка стрибає на ґанок, а скаче та носиком натискає на маленьку кнопку дзвінка. Стукати ми точно неспроможні. 

Двері відчиняються, і на порозі стоїть Ірма. Дивиться великими очима та усміхається.

— Ви як сюди потрапили? 

Донечка, яка, між іншим, всю дорогу бігла своїми лапками, стрибає біля дівчини та весело гарчить. Я, як вкопаний, стою на порозі.

— Заходь, — вона рада нас бачити, і це гарний знак.

Нас відправляють у ванну по черзі, виділивши одяг. Яся одягається швидко, хоча речі Ірми трішки великі і її светр слугує моїй донечці за сукню, вона однаково щаслива.

— Мій розмір, — жартую, вийшовши з ванни. У вітальні доволі просторо, тільки, як на мене, меблів малувато. Тільки два великих крісла та ялинка посеред кімнати. У кутку вже накритий стіл.

— Я рада, — дівчина відводить погляд.

— Ірмо, та жінка, яку ти бачила, моя колишня дружина. Іноді вона з'являється зі своїми претензіями до нас.

— Так, татко розлучився з нею, — підтримує моя донечка, — а ми прийшли сюди, бо скучили за тобою і ще дуже хочемо, щоб ти стала дівчиною мого татка! — Сміється.

Ірма червоніє й одразу прямує до столу. 

— Зараз зроблю вам чаю, а потім повинні прийти мої брати.

Дівчина швиденько втікає.

Підморгую донечці. Вона все розуміє і відповідає таким же жестом.

— Ірмо, — наздоганяю дівчину на кухні. Вона стоїть спиною до мене, а я не втримуюсь та опускаю руки на її тендітні плечі. 

— Я не можу повірити, що ви тут. Це настільки несподівано, — повертається до мене. Від її погляду віє ніжністю. Сірі заметілі, які з першого погляду залишилися у моєму серці, тепер дуже теплі та трішки вологі.

Охоплюю її обличчя руками та роблю крок вперед. Довго не відводжу погляд, а коли наважуюся поцілувати, телефон, який лежить на столі, оживає та гучно вібрує. 

— Пробач, — швидко підіймає слухавку. Я, щоб не заважати, повертаюся до донечки під шалений стукіт у грудях.

Доня нічого не питає, тільки запрошує сісти біля неї у крісло. Вона щаслива бути тут, як і я.

— Мої брати не прийдуть. Я навіть сказала, що в нас гості, але свої ігри вони не можуть залишити. Думаю, ми можемо розпочинати. Прошу до столу.

Розташовуємося за столом, знову поринаємо в приємну атмосферу, у якій ми жили кілька останніх днів. За декілька хвилин до відліку я беруся за шампанське.

Тільки-но настає північ, розливаю нам по келихах, а донечку пригощаю апельсиновим соком.