=4=

 — У нашій зграї не так багато молоді. Майже всі виїхали до великого міста. Переважно це старші та невелика кількість дітей. 

— А чому ти з братами залишилася? — серйозно питає. 

— Тому, що це наш дім, і їхати за три дев’ять земель тільки, щоб жити краще, мені здається занадто егоїстичним рішенням. 

Мала вмить жвавішає. Очі радісно спалахують, блищать, як дві маленькі зірочки.

— Ти класна!

Така щира та відверта, що неможливо не усміхнутися.  

— Жити в лісі нелегко, ти й сама знаєш, але ваше містечко більш сучасне за наше село. Тут все є, знаю, сама ходжу сюди за покупками, якщо не можу знайти у нас.

У нас і справді маленьке село. Чисте, охайне. Але транспорт рідко приїжджає. Раз на тиждень товар завести. А тут нижче й набагато більше всього.

Після смерті батьків могли переїхати до великого міста, до дядька, але ми з братами вирішили залишитися. Там немає де звіра вигуляти, а бігати ведмедям та рисі у міському парку — якось не дуже. Інша справа — вовки.

Під мої розповіді малеча засинає. Це не дивно, вони явно на хребті теж гралися.

Обожнюю зиму. Особливо коли мороз тріщить під лапками, і мої ведмеді видають себе на раз-два.

Вчора ми вирішили вигуляти звірів і заодно знайти відповідну ялинку. Який Новий рік без запаху хвої та мандаринок?! 

Все було б добре, якби я не бовкнула перед перетворенням, що хто перший знайде ялинку, той не миє посуд цілий місяць. Взагалі, я хотіла відпочити від домашньої роботи й таким чином змусити братів трішки працювати вдома.

Я легка і дуже спритно відірвалася від ведмедів, а тоді, незрозуміло звідки, мене знесла просто кучугура снігу. А потім нічого не пам’ятаю. Очі розплющила вже тут.

Поки дівчинка мирно спить, я помічаю, що в них немає ялинки, напевно, ще не встигли поставити. Натомість вітальня дуже простора, і диван зручний, на якому ми лежимо. Навпроти — камін зі шкарпетками на подарунки та телевізор. Закручені сходи ведуть на другий поверх. Будинок з бруса, тому тут дуже тепло та затишно.

Теж трішки засинаю, а від першого ж шуму прокидаюся й озираюся довкола.

Нікого немає, тільки через вікно помітно гору снігу, що спустився з даху. Напевно, саме це й спричинило такий гуркіт.

Почуваюся вже краще. Встаю й одразу йду на кухню. Треба якось віддячити господарям за порятунок і прихисток. 

Перевіряю холодильник на наявність продуктів, одразу прошу вибачення, заглядаючи на стелю, за те, що без дозволу. Але я справді хочу приготувати вечерю на знак подяки.

Свіжий фарш одразу наштовхує на думку про щось домашнє та смачненьке.

Мої ведмеді обожнюють пельмені. В принципі, вони все обожнюють.

Втім, я смаків господаря не знаю, але спробувати варто. 

Коли Яся прокидається, я вже майже закінчую, і дівчинка з радістю допомагає.

— Я так розумію, тобі вже краще? — хитренько дивиться на мене, малюючи візерунки на дошці з мукою.

— Так, — насправді дуже на сон хилить, але я краще вночі спатиму.

— Слухай, — плескає в долоні, від чого вся мука сиплеться снігопадом на підлогу, — ми з татом хотіли повісити гірлянди спереду на дім. Але він завжди приходить втомленим, і я впевнена, скаже, що будемо робити це завтра.

На вулиці вже смеркає, але я не можу відмовити цій маленькій дівчинці. Закінчуємо з їжею та одягаємося на вулицю. 

Небо сіре, важке, здається, ось-ось — і впаде сніжок лапатий, який так і не припиняє йти з того моменту, як я сюди приїхала.

— Ось! — репетує з порогу Яся. Тягне за собою ящик майже у свій ріст. Допомагаю дівчинці, періодично поправляючи шапку. Вона явно не для моєї рудої голівки, але краще ніж простоволосою. Холодно не на жарт.

— Тоді почнемо! — мені вже подобається. Взагалі, я обожнюю новорічні свята. А ще коли стільки святкових вогнів довкола. 

Одразу беремося до роботи. Яся розповідає про школу, тримає мені драбину, щоб я не гепнулася, і я швиденько чіпляю гірлянди. Тут вже є місце, тільки прилаштувати їх та під’єднати.

— Класно вийшло, — шморгає носом Яся, коли ми закінчуємо. — Татко буде в захваті! 

— О, так! — сміюсь. Згадую, що я в його куртці та шапці та додаю: — Головне, щоб не сварив нас за те, що взяли його речі без дозволу. 

Яся хитро примружується, ловить мене за руку і тягне до будинку. У коридорі роздягається й одразу перетворюється на маленьке біле пухнасте вовченя.

— Хитрунка! — повторюю її рухи, і ми разом вже у звірячій подобі просто з порога стрибаємо в сніг.

На вулиці вже темно, гірлянди на будинку додають святкової атмосфери, а ми, як малі діти, граємося в снігу. Перекочуємося, копаємо, одним словом, веселимося. 

— Я бачу, вас не можна вдома самих залишати! — хмикає Івас.

Ми швиденько виринаємо зі снігу, обтрушуємося і тікаємо до хати. Здається, ми таки провинилися.