=3=

Щоб я ще раз з ведмедями у піжмурки грала! Ніколи! 

Завжди страждаю через свій язичок, а цього разу не зрозуміло де, з ким і як звідси вибратися. Захотілося мені показати, де раки зимують. 

Показала!

Ох, зла на себе не вистачає.

Дивлюсь на обережно складені та випрасувані речі й беруся одягатися. Розмір трішки великий, але терпимо. У разі чого можна і зав’язати туго краями сорочки. Думаю, без штанів не залишусь. 

М'язи крутить від падіння, і в голові трохи паморочиться. Швиденько одягаюся, опускаю на диван і знову лягаю. Мені додому треба, щоб брати не хвилювалися. 

— Готово? — чую дитячий голос. 

— Так, я вже одягнулась. 

Ще б хтось сили мої відновив і телепортував додому — було взагалі суперово. 

— Тобі погано? — світловолоса дівчинка підбігає до мене та кладе свою прохолодну долоньку до чола. — Татку, вона така гаряча, — переймається крихітка.

— Трішки у голові паморочиться і тіло ломить, але загалом, я думаю, скоро зможу піти додому. 

Дівчинка незадоволено кривиться і підіймає свої маленькі оченятка на батька.

— Як тебе звати? — знову усміхається. 

— Ірма, — такого милого дитяти я ще не бачила. Взагалі не дуже люблю дітей. Вони вередливі й добиваються свого будь-яким способом. 

— Класне в тебе ім’я.

Розповідає, де ми знаходимося, і я одразу втрачаю віру у те, що зможу потрапити додому хоча б до Нового року. До мого дому не менше десяти кілометрів, ще й заметеним хребтом.

Нарешті зібравшись з силами, підводжуся, щоб попити чаю, який приготував господар. Дійти до столу допомагає Яся, якщо я правильно запам’ятала ім’я. Шлунок гучно бурчить тільки при погляді на смачні бутерброди.

Їла я ще вчора, перед суперечкою з братами.

— Татко йде на роботу, а ми залишимося з тобою удвох, — вмощується біля мене Яся. 

— Так, я думаю, тобі треба відпочити, а вже завтра сходимо разом і подивимось, чи зможемо тебе провести на той бік хребта. 

Одразу розумію, як мені поталанило, могла ж і замерзнути в снігу. І так, варіант Іваса досить непоганий, адже я ледве стою на ногах.

Після чаю та декількох бутербродів стає трохи краще, починаю цікавитися всім навкруги. Із зацікавленістю розглядаю кухню, меблі та не втримуюсь від запитання.

— А господиня маєтку не буде проти, що я тут залишуся? — всяке трапляється. Не хочу комусь псувати останні дні старого року. Можливо, і нового теж.

— Я не проти! — хитає головою Яся. — Але за однієї умови! — підіймає маленький пальчик вгору. — Якщо ти обіцяєш виміряти температуру та лікуватися, якщо це буде потрібно.

Переглянувшись з господарем, ми не стримуємо сміху. Маленька кучерявка виглядає дуже смішною та не на свої роки дорослою.

— Ясечко, я говорю про твою матір, — проводжу долонею по кучерях. Дівчинка відразу потуплює погляд у чашку.

— У мене немає матері, — пригнічено бубонить.

Стає ніяково, навіть бажання з'являється врізати собі запотиличника. 

Так завжди. З дитинства хочу все знати, все прочитати, тримати руку на пульсі, а потім ніяковію, от як зараз.

— Вибач, я не знала, — не знаю, куди подітися, тому доливаю сама чаю в чашку і потрішки сьорбаю.

Тільки після цього розумію, що навіть не запитала дозволу.

— Нічого, — крізь смуток усміхається дитина. — Ти краще розкажи, як ти впала? — Яся вмощується зручніше. 

— Добре, тоді я піду на роботу, — залишає нашу компанію Івас. — Ясечко, не забудь помити посуд, — просить батько.

— Я помию, — не можу ж бути халявником. Того ж вдома цю роботу роблю виключно я.

— Ми вдвох помиємо! — підморгує малеча. І коли за чоловіком зачиняються двері, витріщає на мене очі в очікуванні розповіді. 

— Ти ж бачила, що у лісі є поляна, за якою невеличке село? — мала киває. — Це наша зграя. Я живу з двома братами, — закочую очі, — негідниками ведмедями.

— Вони ведмеді?! — викрикує мала з інтересом. — Оце фарт! Я завжди хотіла побачити ведмедів-перевертнів. 

— Повір, вони не такі милі, як тобі здається, — хихикаю. Дівчинка відразу насуплюється. — Вони ще ті, — стукаю кулаком по стільниці, — сили багато, а розуму як кіт наплакав.

Яся починає прибирати зі столу, я стараюся допомогти, але ноги мене підводять. Тому маленька розумниця відводить мене до дивана і наказує міряти температуру. 

— Не смій підійматися, поки я не повернуся! — погрожує пальчиком і гнівним тоном. Напевно, її треба познайомити з моїми братами. Вони стовідсотково знайдуть спільну розмову. Вона навіть свариться так само, як вони.

Через хвилин десять Яся перевіряє градусник, усміхається, побачивши норму, і вмощується біля мене на подушці.

— Все! Тепер можеш спокійно розповідати. Дуже цікаво! — повертається до мене, підклавши ручку під щічку. — Ви точно бешкетували! — хитро примружується. А мені нічого не залишається, як розпочати свою розповідь.