=2=

— Ой, мої ніжки, — скиглить доня, потираючи маленькими долонями п'ятки. На дивані лежить наша гостя, щоправда, ще в звірячому образі. Напевно, сильно постраждала, важко проходить регенерація.

— Зате ми врятували Кішку, — подаю чашку з гарячим чаєм. 

— Ага, — весело хитає головою донечка. — І класно розважалися, я знову тебе спіймала! — тихенько сміється. — Давай так частіше будемо вибиратися.

Дістаю резинку і збираю донечці волосся. Воно у неї довге, нижче лопаток, світленьке й трішки кучеряве.

На питання не відповідаю. Вона знає, що це неможливо у цю пору року. Хребет як замете, можна заблукати, а найменше, що я хочу — щоб моя донечка захворіла. 

— Татку, — сьорбає свій улюблений м'ятний чай, — як думаєш, вона дика? 

— Ясечко, ми це дізнаємося, коли вона стане людиною, — підморгую донечці.

Я хотів залишити її у гаражі, але мені ж не дозволили. Є деякий ризик, що вона дика, але це навряд. Я живу в цій місцевості від народження, і кішки тут тільки перевертні.

— Як добре, що вже канікули, — хитро на мене поглядає. Натягує рукави на долоні, щоб зігрітися та міцніше обхопити доволі гарячу чашку. — Весь день можна спати. 

— Мені тільки до обіду, — вмощуюся на землі біля доньки. 

Обожнюю, коли ми вдвох, ось так сидимо, спостерігаємо, як язики полум’я поїдають сухі дрова. — Сьогодні Альфа просив закінчити справи, щоб у Новий рік без хвостів.

— Нехай сам працює, — обурюється. — Він вже два дні як відпочиває, а тебе змушує працювати. — Дується. 

Моя справедлива дівчинка.  

— Сонечко, татко — права рука вожака, я не маю права… 

Кішка починає важко дихати, і я встаю на ноги.

Спочатку з-під покривала видніється купа рудого волосся, а потім за край покривала хапаються тоненькі пальчики.

— Вибачте, — муркає, — а ви хто? І де я?  — кутається у покривало. Обличчя своє не показує, тільки очі світяться.

Сірі, як заметілі в глибоку зиму. Здається, навіть бачу, як хурделиця там вирує.

— Вибачаємо, — усміхаюся. — Я Івас, а це — моя донечка, Яся. Ти у нашому домі.

Дівчина помітно розслабляється.

— Як я тут опинилася? 

— Давай ти одягнешся спочатку, поп’єш чаю, а тоді ми все тобі розповімо.

— Все, все, що бачили розповімо, — підтримує мене доня. — І це я тебе знайшла, — усміхається. — У мене найкращий нюх зі всієї зграї, — підморгує незнайомці.

Кішка відразу опускає покривало з обличчя та підморгує у відповідь.

Ми залишаємо гостю  і виходимо до кухні. Яся крутиться біля столу, як завжди, коли хвилюється, тримає вказівний пальчик на підборідді.

Опускаюся на стілець та із задоволення спостерігаю за моєю кровинкою.

Бідолашна моя дівчинка. Сумує за матір’ю. Я ж бачу, як їй не вистачає жіночого спілкування. Намагаюся з усіх сил замінити тата і маму, але це складно. Іноді доня днями ходить поруч і не знає, як почати розмову.

Тоді я беру її на коліна і розповідаю про ті часи, коли був таким шестирічним хлопчиком. 

— Розповіси мені, що тебе турбує? — у такі моменти дуже не вистачає моєї матусі. Вона вміла розмовляти з Ясею.

— Ну, добре, — закочує очі. Смішно закидає голову назад і плентається до мене. Обіймає за шию та усміхається.

— Як думаєш, хребет сильно замело? Чи рудій кішці доведеться залишитися у нас на декілька днів? — хитренько хихикає.