=1=

Кілька засніжених кущів і височезні сторічні дерева тихо завмерли у нічній пітьмі. Ліс о цій порі року найчарівніший. Кущі, що ще не встигли оговтатись від осені, рясно засипає снігом. Ніч і сніг — неймовірне поєднання. 

Якраз те, що треба для веселої гри. Гри для доньки та татка. 

Хитрунка, завжди обирає місця, де може виграти.

Легкий вітерець тільки сприяє її маскуванню, вже мовчу про білу шерсть, під колір сніжного покрову.

— Ау-у-у, — даю знати, що я близько. Сподіваюся, що донечка налякається і дасть хоча б одну підказку.

Ні, жодної. Все, як і раніше, ледь помітно колишеться від вітру і лапатого снігу.

Роблю ще крок до дерева і помічаю маленький білий хвіст. Завмираю, майже безшумно опускаюся на живіт, щоб спостерігати за моєю крихіткою. Вже зараз потрібно виточувати вміння перевертня, щоб потім з легкістю користуватися.

Легенько змітає сніжок кінчиком хвостика, ніби щоб нікого не сполохати.

Уявляю, як вона затаїлася і хихикає про себе. 

Подумки усміхаюся.

Така ж хитрюга, як її батько.

Голосний видих зривається сам по собі.

Нічним лісом проноситься голосний незрозумілий звук, схожий на моє зітхання, й одразу на плечі накидається звір.

Страшний, лютий.

Маленькі зубки хапають за шию та відразу відпускають. Вовченя сповзає на землю, перевернувшись на спину.

— Р-р-р-р, — задоволено вивалює язика. Чхає декілька разів, й одразу починає стрибати біля мене. Радіє, що знову зловила татка.

Бешкетуємо досхочу, а коли пахне світанком — біжимо до нашої зграї. Дорога не близька. По хребту не менше п’яти кілометрів. Моя білосніжна красуня вперто бреде пів дороги, потім із зітханням опускає голівку додолу.

Це означає, що вона більше не може. Хоче, але доведеться заскочити таткові на спину та міцно триматися.

Облизую маленький носик і влягаюсь на прохолодний сніг. Після довгої, хоч не швидкої, але все-таки пробіжки — саме те, що треба.  

Донечка знову зітхає. Здіймає на мене свої зелені оченята і починає крутити мокрим носиком. 

Нюх у моєї крихітки чудовий. Навіть не побоюся цього слова — найкращий. 

Кожен вовк має свою особливість. Я — обдарований найкращим зором, донечка — нюхом. Ми, як і кожен вовк зі зграї, має свої сильні сторони. Цим і доповнюємо одне одного й тільки так тримаємося на плаву.

Природа знає, чим нагородити. 

Донечка зривається і біжить назад, через декілька метрів звертає зі стежки.

Мчу за нею під шалений ритм серця. Лапи вже не відчувають мокрого снігу. Є тільки бажання спіймати малу бешкетницю та віднести додому.

Швидше за все, вона грається, не хоче повертатися. Їй подобається бути в образі вовка.

Проте вже через кілька метрів вона зупиняється і починає рити лапками сніг. Невдоволено гарчить.

Шкода, що у вовчій подобі неможливо розмовляти, а перетворюватися на людину — не вихід. Тут одягу немає. 

Незабаром показується рудий хвіст, і я вкотре пишаюся своєю донькою. 

Допомагаю відкопувати з кучугури снігу і тільки після цього помічаю слід з горба, звідки вона котилася.

Рись.

Зрозуміло, що перевертень, тут тварини такого типу не водяться. Зайців і то тепер не зустрінеш.

Дихає, але явно не в найкращому стані. Напевно, впала, коли вигулювала звіра вночі, снігу багато намело, за декілька днів новий рік.

Снігопад посилюється, і мороз теж. Моє пухнасте диво оченятками випрошує забрати знахідку додому і вилікувати.

Робити нічого. І так зрозуміло: вона не залишить знахідку в біді.

Допомагає мені закинути рись на плечі, а сама з високо піднятою головою мчить вперед.

Побачимо, що ми тут знайшли.