Зимніми вулицями

Зимніми вулицями

Якби не твоє запитання,

головний герой був би хлопцем.

Danke, mein Freund

Такого холодного вечора ще не траплялось у місті. Різкий крижаний вітер стрімко розгонив по бруківці сніг. Дрібний і колючий. Тремтіло світло ліхтарів. Пасажири немилосердно штовхалися, кожен силкуючись хоч якось просочитися в тисняву останньої п’ятничної електрички. Нутро її, і без того заповнене, все приймало нових і нових людей. Сердитих та втомлених.

        Обмерзлими сходами до платформи бігла дівчина. Розхристана, шапка сповзла набакир, в одній руці – важка  сумка, в іншій – квиток. Ошалілий погляд темно-зелених очей все не відводився від дверей вагонів, в які зайшли вже останні. Як швидко вона не бігла, а все ж, не встигала – з натужним скреготом, електричка рушила, залишивши її зовсім саму.

«У-у-у, зараза, а дідько би тебе побрав», – вилаялась, зупинившись під одним із ліхтарів. Сніг осів на її віях та бровах, губи потріскалися від морозу, а коли вона знову скривилась, з ранок посочилася кров.

Поклавши сумку на найближчу лавку, привела себе до ладу: застібнула пальто, заправила темне волосся під шапку, віддихалася. Дістала із кишені телефон, запальничку та цигарки. Сильний вітер заважав розкурити, але після декількох невдалих спроб їй таки вдалось і вона перемкнула увагу на сповіщення.

Серед півдесятка несуттєвих повідомлень було і одне від Соньки: «Рито, ти коли будеш? Якщо-що, сьогодні ночую в подруги». Дівчина пирхнула і нашвидкуруч, хоч пальці звело від холоду, набрала: «Дорогенька моя. Спершу треба питати, а не ставити перед фактом. Прийду не скоро. Спізнилася на електричку». Сховала телефон в кишеню, викинула недопалок та уже непотрібний квиток в урну поблизу, закинула сумку на плече і тихо покинула станцію.

Вулиці міста були майже безлюдні, а коли почало сніжити, то й взагалі, вщент, спорожніли. Навіть бездомні пси, і ті десь поховались. Добре, що хоч  світились вивіски зачинених магазинів та ліхтарі.

Небо зяяло своєю мрякою – через снігопад не було видно зір. Холод пронизував. З кожною хвилиною погода лишень погіршувалась: вітер ставав все більш ривкий, хляскав по похололих щоках, розтріпував волосся, яке уже було аж білим від намерзлого інію. Дороги замело по коліна.

Згорбатівши та зіщулившись, Рита йшла більше навмання, подумки перебираючи імена всіх божеств, яких знала, і сподіваючись на те, що після такого походу вона не зляже на місяць до лікарні.

На розі вулиці, довгої, як голодний день, дівчина зупинилась і замотала обличчя шарфом. Трохи постояла, щоби відпочити. Однак, чим далі вона йшла, тим частіше доводилося робити привал. Після півтори години такої ходьби, вона зрозуміла, що сил більше нема. У відчаї Рита роззирнулась навкруги – серед ряду зачинених дверей по всій вулиці їй вдалось зупинитися біля кав’ярні, що допіру ще працювала. Принаймні, за дверима чувся шум, а з вікон лилось жовтаве світло.     Якусь хвилю вона постояла, щось роздумуючи, а потім рішуче підійшла і так само рішуче відчинила двері та зайшла.

Дівчина опинилась в теплій затишній кімнатці з дещо низькою стелею, стінами, оббитими лакованими дошками. Збоку біля дверей стояло дві вішалки для одягу та барна стійка, за якою щось читав непримітного вигляду хлопчина з розсіченою бровою та в смугастому розтягнутому светрі  

Простір кімнати був зайнятий декількома круглими столиками та купками крісел біля них. Майже за всіма сиділи найрізноманітніші люди, які про щось жваво говорили. Настільки жваво й всі разом, що й годі було розібрати, що стало предметом їхнього обговорення.

Дівчина повісила пальто, замовила кави та сіла неподалік електрокаміна. За час подорожі по заметах у черевики набилося снігу, тому за краще було роззутися та витягнути ноги поближче до тепла.

Так і сиділа в затишному кріслі з чашкою гарячої кави, зручно вмостившись. А люди все так в гомоніли. Сміялися. Розповідали різні історії – і веселі, і надто небувалі, і просто цікаві. Рита не дуже розбирала, що там говорилось. Але часто чулися слова, «заметіль», «самотній мандрівець», «не варто», «безлюдні вулиці», «йому треба якась нова історія»… Під цей заспокійливий гомін дівчина часто провалювалась у сон, старалась чимшвидше прокинутися, але врешті-решт, втома далася взнаки.

          Коли вона розплющила очі, в кімнаті нікого і нічого не було – ні людей, що так жваво говорили, ні хлопчини, ні крісел зі столиками, ні стійки, ні вішалок. Вона просто лежала в абсолютно пустій напівтемній кімнаті, скрутившись клубочком, як кошеня, на килимі. Поруч лежало акуратно складене пальто та прогріті черевики. І тиша… Така, що пищало в вухах та чулося пришвидшене серцебиття. Рита стривожено роззиралася по кімнаті і ніяк не могла зрозуміти, що же трапилось, поки вона дрімала. Годинник показував за десять другу.

         Швидко взулася-одягнулася та підбігла до дверей – на щастя, незамкнені. Так само швидко вийшла на вулицю – нікого. Вітер уже заспокоївся, з неба тихенько падав легкий сніжок, наче й нічого не було. Якби не перемети, годі й подумати, що не так давно і світу не бачилось за віхолою.

          І тут дівчину різко стрепенуло: кав’ярня то є, осьдечки перед нею, а от будинки навкруг – аж ніяк не ті та не такі. На одному з них розгледілась і назва вулиці. Вулиці, що була зовсім на іншому кінці міста. Це вже починало не на жарт лякати. Від цього кидало в жар.

- Що в біса коїться? – тільки і прошепотіла Рита.

Але додому дістатися вона мусила, хоч що б не сталося. І дівчина, все думаючи над тим, що з нею трапилось, помалу пленталась через сніги.

Темна-темна ніч, темряву якої трохи розбавляло світло вуличних ліхтарів, майже чорне небо, холодне світло зірок і безліч красивих сніжинок. Деякі падали на рукав – тоді Рита, мимохіть, милувалася їхніми геометрично ідеальними формами. На вулицях нікого не було. Лише де-не-де, мало в яких вікнах багатоповерхових будинків світилось.