Останній день мого життя

23 березня 2018 року

Я знову прокинувся ще до сходу сонця і дещо зрозумів. Цей день буде останнім у моєму житті. Ні, не тому що я збирався кинутися з мосту, отруїтися чи ще щось подібне. Це все не те… Просто я занадто любив життя. Настільки, що горів, немов свічка. І сьогодні цій свічці настала пора згаснути. Так, рано чи пізно, та все одно це мало статися. В протилежному випадку, люди жили б вічно. І хоч жити вічно я не дуже хотів, але усвідомлення, що завтра мене уже не буде, викликало страх.

Чи все зроблено? І чи все зроблене є виправданим? Однак, минуле доводиться відкладати на потім, якого в принципі, уже не буде. Обриси знайомих речей розпливалися перед очима. Спокійно. Хвилювання тут ні до чого.

          Дістав із шухляди бритву (дарунок давно забутої колишньої) і пішов у ванну. Із дзеркала на мене поглянуло спокійне обличчя. Кола під темно-сірими очима, шрам на брові та п’ятиденна щетина додавали вимученості.

«Якщо це твій останній день, то будь мужчиною – проживи його гідно, так, як належить», – твердо сказав я собі. І подумки додав: «І байдуже, що тобі нема й тридцяти, і байдуже, що ти не побачив світу і не став тим, ким мріяв. Байдуже… Байдуже, що нема тих, хто тебе любить… А хоча ні. Ще важче було б знати, що покидаєш тут найдорожче. Не тебе покидають, а ти залишаєш, подаючись у далекі далі неосяжності. Не тобі ридати над попелом…Годі! Треба відсвітити та відгоріти!»

Пішов викупався, щедро (в розумних мірах) полився одеколоном, знайшов у шафі єдину випрасувану сорочку, позбирав одяг, який ще з учора лежав розвішений на стільці, швиденько одягнувся. Критично поглянув на себе і взяв ще й капелюха. Будемо респектабельними. Повигрібав пачки грошей. Навіть ті, що відкладав на «чорний день». Яка іронія… Але сума вийшла дуже і дуже пристойною, якраз для такого респектабельного йолопа, як я. Ще вийшов на балкон покурити.

Світанок лишень починався. Перше проміння торкнулося щербатої бруківки, місто після невеличкого затишшя знову заворушилося. Тут і там метушилися галасливі люди, заводилися автомобілі. Навіть у цьому тихенькому місті складалося враження якогось мурашника з чіткою організацією та послідовністю дій. А ще з якоюсь невловимою безглуздістю.

Я дістав з кишені портсигар і після низки давно відточених дій закурив. Занадто різко затягнувся і, немов недосвідчений хлопчак-початківець, закашлявся. Напевно, це все від нервів. Потрібно взяти себе в руки. Дим гірчив, але таке звичне відчуття дарувало блаженний спокій. Вдихаючи і видихаючи, спершись на бильця, спостерігав за сивими клубами диму, дивився, якими химерними завитками він підіймається, закриваючи собою безглузду метушню чужих мені людей. В голову закралася підступна думка. А може, кинутися на них з балкона? Політ буде не дуже довгий, і вже за мить ці мурахи нарешті припинять своє бісове снування туди-сюди і хоч на хвилину зупиняться, щоб постояти, роззявивши рота від несподіванки. «Заткнись, чорти б тебе узяли»,– вилаявся на невідомо кого. Ні, я не надіявся, що з небес спуститься янгол і скаже щось на кшталт: «Сталася помилка, ти проживеш довге-предовге житіє, зустрінеш гарну жінку. Ви з нею одружитесь і народите двійко симпатичних дітей. А потім до вас кожну неділю приїжджатимуть внуки». Я був занадто дорослим, щоб вірити в чудеса. Однак дещо знав: якщо дано життя, то потрібно прожити його повністю і зі смаком. Адже дитинство, юність і молодість даються нам лише один раз. Для того, щоб горіти, палати і світити; плакати і сміятись, любити, радіти кожній хвилині, танцювати під травневим дощем, писати бездарні віршики і ще бездарнішу прозу, ловити погляди, підбирати бездомних цуциків і знімати з дерев переляканих кошенят… І так далі, і далі, і далі… Все для того, щоб старість стала таким собі тихим підсумком в учнівському творі.

Викуривши сигарету, я повернувся назад до квартири. Зібрав свої немудрі пожитки, перевірив, чи вимкнув воду та газ на кухні, замкнув (уже незрозуміло навіщо) двері і вийшов на сходи. Статечно спустився, проминув під’їзд і чемно привітався з усіма бабцями на лавочці. Хай пам’ятають, який я був чемний і гарний. Щоб потім хоч раз мене згадали.

Я не знав, що саме в сьогоднішньому дні буде останнім штрихом і скільки цей день має тривати. Та це, напевно, і не важливо. Адже із життям, яке б воно довге не було, з рештою, виходить так само. І якщо хоч трохи замислитись, то можна зрозуміти, що кожен день – це нове малесеньке життя. Воно має і початок, і кінець, і зміст… Із таких малесеньких життів і складається велике. Тобто, виходить, щоб розібратися у сенсі нашого буття, потрібно розібратися окремо в сенсі кожного маленького дня. Та часу й особливого бажання на це в мене вже нема. Роздумувати потрібно було вчора і кожного минулого дня до нього. А останній – то так, ефектна крапка, а може, й три, а може, і знак оклику – у кого як виходить. Що має вийти в мене, а Бог його знає. Що буде, те буде. І я звернув до парку.

День видавався напрочуд чудовим. Ні тобі сірого неба та важких хмар, як цього вимагали б закони жанру. Все навкруги просто купалося у золотавому сонячному промінні. Дув легенький вітерець. Розливалося денне тепло. Це була весна. Весна в самому розквіті, розпалі, буянні, красі та ще в чому там. Гомоніли пташки і цвірінькали люди. І нікому не було до мене діла. Але то нічого. Я прийшов не за їхньою увагою, а щоб попрощатись. Неквапно проминувши фонтан, липову алею, клумби та веселі компанії, я зійшов зі стежки та зник поміж дерев. Трохи поблукавши, звично вийшов на занехаяну покинуту площу. Трава пробивалася поміж побитою торішнім градом бруківкою. А в центрі площі стояла бронзова лавка із таким же бронзовим стариганом у костюмі. Цей пам’ятник поставили ще давно, настільки давно, що вже всі забули і про нього, і про того, кому його звели. Я ще з дитинства, з того першого моменту, коли випадково натрапив на це місце, називав його Дідо. А він, якщо був настрій, хитав головою на мої розповіді та іноді, що було дуже нечасто, давав свої судження на ту чи іншу тему. Якраз сьогодні цього настрою і не було. Тому я трохи посидів біля нього, коротко повідомив йому, що нам уже час прощатися, і чому я більше ніколи до нього не навідаюсь. Дідо мовчки сидів, надувшись мов сич. А потім буркнув: «Не зарікайся». І відвернувся. На цьому наша душевна розмова завершилася. Я попрямував назад, і вже коли виходив за межі площі, озирнувся через плече. Дідо, не звертаючи на мене зовсім ніякої уваги, сердито лаявся на голубів, які обсіли його з ніг до голови. Навкруги летіло біле пір’я, яке на ходу оберталося на білий лапатий сніг. Стара площа була окремим, білим-білим світом, у який негадано-неждано завітала зима.