Спізнитися на дві хвилини

Спізнитися на дві хвилини

У нас у залі стояло старе крісло, в якому полюбляла сидіти наша бабуся. Коли вона сідала у це крісло, то своїми пишними формами провалювалася майже до підлоги, бо низ крісла був схожий на гамак, в якому перепліталися у формі решітки широкі товсті міцні смужки. Щоб встати з цього крісла, бабуся робила велику амплітуду, ніби вистрибувала з нього.

Жили ми у квартирі втроє: я, бабуся Анісія Олександрівна та мій дядько Назарій. Дідусь помер рік тому від раку кишківника, кілька разів до цього лікуючи його.

Було літо. Я якраз закінчила навчання в університеті на першій освіті, взяла на розподілі направлення на один завод та збиралася піти туди влаштовуватися на роботу.

Я подумала, що давно не робила флюорографію, - і що при прийомі мене на роботу обов'язково її попросять.

Медичний центр, про який я знала, що там роблять флюорографію, бул за автовокзалом, на самому початку іншого мікрорайону.

Я туди з'їздила. Зробила.

А на зворотному шляху вирішила пройти пішки.

Це аж половина найдовшого проспекту в Європі!

Підходячи на свою вулицю, пішла до ринку, де мені сподобалися білі квіти, яких я раніше не бачила. Це буле довге високе суцвіття з маленьких білих квіточок.

Купила. Для бабусі.

Прихожу додому, а бабуся сидить у кріслі, розкачується у всі сторони та кашляє.

Задихається, не може говорити.

Я тут же подзвонила на стаціонарному телефоні дядьку Назарію на роботу у лікарню.

Його покликали до слухавки.

- Я вже відпросився з роботи. Замовив таксі. - відповів він у слухавку. - Викликайте швидку.

Я викликала швидку зі стаціонарного телефону - і бігом у вбиральню (занадто довго гуляла).

Задзвонив телефон.

Я ж тільки зайшла...

Могла проігнорувати дзвінок...

Бігу до слухавки...

- З вашего номеру була викликана швидка... - перевіряють дійсність виклику...

А якщо мені погано настільки, що я знайшла сили на один-єдиний дзвінок, а перевідповісти вже не можу?

Тоді що? Хибний виклик?

Бачу: бабуся виварювала білизну, але встигла газ виключити.

Та й вхіді двері були зачинені так, щоб можна було відкрити їх ззовні.

Я у залу.

У бабусі до цього вже були кілька мікроінфартів. Двічі лежала у кардіологічному відділені у палаті, з якої деякі не повертаються, під датчиками та з моніторами.

- Терезо... Кх... Кх...Терезо... - покикала мене бабуся. - Там... Кх... в кімнаті... у верхньому... Кх... ящику... білизна... принеси мені.

Я шукаю білизну.

Приношу.

Пробую одягнути у сидячому положенні.

Не виходить.

Заважає те, що бабуся сидить, провалившись у крісло. Тканина не проходить, як її не тягни.

Бабуся наполягає...

- Яка різниця, є на тобі білизна чи ні! Лікарю байдуже на це! - фиркнула я.

Бабуся робить амплітуду, ніби намагається встати з крісла, а потім різко відкидається назад.

Її губи судомно рухаються туди-сюди.

- Я тебе люблю! - крикнула я, дивлячись на це знепритомне обличчя зі судомами...

Я знаю, що у людини, коли вона помирає, якщо мозок одразу не зруйновано, цей мозок працює ще чотири хвилини.

Але може бабуся лише втратила свідомість.

Я до вікна, виглядаю вниз.

- Зачекай, скоро швидка прибуде...

Дзвінок у двері.

Відчіняю.

Заходить дядько Назарій.

- Бабуся втратила свідомість.

Дядько Назарій поспішає, а я путаюся у нього під ногами у цьому вузькому коридорі.

- Почекай швидку на вулиці. Зустрій швидку. - попросив він мене.

Виходжу на вулицю.

Чекаю.

Сорок хвилин.

Приїджає швидка.

З неї виходить мале-е-енький старе-енький лікар у супроводі інших медичних працівників.

Розказую, що і як, що бабуся втратила свідомість.

Йдемо. Ліфт, наш поверх. Квартира.

Зала.

У кімнаті сидіть дядько Назарій біля бабусі та тримає її за руку.

Очі бабусі зачинені.

Біля її рота багато піни.

По суті, її син спізнився лише на дві хвилини, щоб спробувати врятувати її чи хоча б встигнути попрощатися зі своєю матір'ю.

Думаю, в неї був набряк легенів від інфарта.

Коли бабуся жила, на моє питання:

- Любиш ти мене?

Вона відповідала:

- Більше за життя.