Єдиний розділ. Нерозумний чоловік і примара кохання.

Старий, сивий рибалка-капітан складає свої сіті у трухлявого човна і вирушає до берега.

Довго вже він жив на цьому світі. Хоча не можна це назвати життям. Радше, блуканням. Він блукав серед людей, наче примара. Тіло його ходило по землі, а всі його думки та серце були десь інде. Де? Ніхто цього не знав, окрім нього.

Причаливши до берега, кинувши все, він вийшов із човна. Як тільки нога його ступила на вогку після дощу землю, він відчув те очікуване, радісне захоплення і приємний тремор у тілі, як буває перед важливими подіями.

Був вже вечір. Якраз сідало сонце. Чоловік відвернувся від нього і пішов в протилежну сторону. Сонце ж продовжувало заливати місто своїми золотими променями, ніби запрошуючи рибалку розвернутися і піти назустріч його теплому світлу. Та чоловік продовжував йти від нього, ховаючись у пітьмі. Якась частинка його душі благала піти до сонця:

— Там добре! Повернись!

Та він не слухав. Він вже давно зробив свій вибір. Та в серці ще була легенька іскра світла.

Чоловік спинився перед дерев’яними дверима бару. Трухлявими, як і його зранене серце. Він увійшов у середину. Вдихнув аромат міцного алкоголю і сигар. Темрява цього дому поглинула його.

Сівши за свій улюблений столик, який ввечері завжди звільняли для нього, він підняв руку вверх.

Молодий бармен одразу ж підійшов до нього і мовив:

— Доброго вечора. Може вам варто облишити цю ідею сьогодні? Виглядаєте надто хворобливо.

— Ні, юначе. Налий мені.

Юнак зітхнув і розвів плечима, мовляв: я його застеріг, і пішов за алкоголем.

Рибалка-капітан торкнувся губами скляної склянки.

Цей запах, смак… Те про що він мріяв увесь день… Але не це його ціль.

Совість трохи дошкуляла йому, але чоловік втопив її в напої.

Склянка за склянкою, пляшка за пляшкою… Аж поки його п’яний розум не скаламутився від алкоголю так, що він вже не розумів де знаходиться. Навколо стояв густий тютюновий дим, який так і запрошував чоловіка до себе в полон. Однак йому не потрібне запрошувати. Він був готовий просто так здатися. Ці жахливі речі манили його, а він не противився. Навпаки, він біг їм назустріч, хапаючись за кожну пляшку, крапельку та вдох п’янкого аромату, який допомагав йому повернутися назад. Назад у те давнє минуле, яке забрало в нього найцінніше.

Коли в очах звично помутнішало він з надією підвів свій погляд. І побачив її. Її – кохання всього життя. Він досягнув омріяної мети. На серці настав тривожний спокій. Вона линула до нього крізь туман, наче примара, вся у білій одежині. А її обличчя було таким, як і колись: ніжне та спокійне. Він з нетерпінням завмер, очікуючи почути її голос. Він насторожив вуха, щоб не пропустити жодного слова з її вуст. Вона зупинилася перед ним, заглядаючи просто у вічі і тихо мовила:

— Де ж ти блукав, коханий?

Він заплакав – так його розчулив її забутий голос.

— Любове моя… — лиш вимовив він.

— Годі шукати мене, любий. Ти такий нерозумний. — усміхнулася вона.

Він схопився за серце і почав ридати ще сильніше.

— Я.. Я не можу! Я хочу бути з тобою! Чому! О, прошу тебе, кохання моє, чому ти покинула мене? Чому пішла від мене!?

Вона хвильку розчаровано дивилася на нього, а тоді знову сказала:

— Бо настав мій час.

Чоловік розгнівався:

— Твій час!? Чому ти завжди це говориш!

— Бо так і є… Мій час на землі давно минув. Твій теж стікає, а ти витрачаєш його на зустрічі зі мною, замість того, щоб прожити його так, як завжди хотів.

— Бо я кохаю тебе!

— Бо ти безумець! Ти безумний, любий! Мене вже немає… Давно… Тому облиш мене і проживи ті хвилини, які відведені тобі!

— Я не хочу! НЕ ХОЧУ БЕЗ ТЕБЕ БУТИ!

— Ти мусиш! Мусиш! Це те, чого хочу я!

Він гірко заплакав.

— Я просила тебе, щоб ти завжди йшов за світлом… А куди ти прийшов? Ти ніколи не слухав мене. Але я, все одно, попрошу тебе.

— Я виконаю! — сказав чоловік, розчарувавшись у собі.

— Ти ж не знаєш що…

— Обіцяю. — мовив він.

Це слово… Він ніколи не вживав його намарне. Рибалка говорив це лиш тоді, коли справді був впевнений, що виконає свою обіцянку.

— Я прошу тебе, щоб ти більше не приходив до мене. Мене немає у цьому барі! Мене немає ніде на цій землі. Визнай, що любиш це місце більше, ніж мене, а щоб заспокоїтися кажеш, що ходиш сюди до мене. Залиш мене в пам’яті своєї юності і не приходь сюди більше. Проживи своє життя у світлі, поки ще є час.

Вона поклала свою холодну, примарну руку на його сиву голову, ніжно усміхнулася і зникла.

Старець витер сльози і пішов до моря.

Прохолодний вітер нічного моря дмухнув йому в обличчя, повертаючи до реальності, застерігаючи його. Та рибалка-капітан не слухав. Він сів у свого старого човна та звів очі на місяць:

— Ти просила жити у світлі. сонця чи місяця? О, кохана, я не забуду тебе. Не можу… Давай зустрінемося знову! Бо життя без тебе – це для мене мука… Все життя провів я в морі, тож нехай там і залишусь.

Безумний старець відплив від берега. Він плив за місяцем, намагаючись перебувати у світлі, щоб заспокоїти свою совість, хоча й сам знав, що його вибір залив серце пітьмою. Розпочалася злива...

Нерозумний...

Час вже стік.