Вигнання

Мене звуть Яна, мені вісімнадцять років. Я живу з бабусею Риммою.
Скоро закінчую технікум, де навчаюся на перукаря. Насправді після школи я хотіла вступити до музичного училища, але бабуся була категорично проти. Після довгих суперечок ми дійшли компромісу: я вступила до технікуму.
Бабуся хотіла, щоб я здобула вищу освіту, але я вирішила інакше. Мені хотілося якомога швидше отримати професію, почати заробляти власні гроші й жити самостійно.
Чому вона так ненавидить музику, я досі не розуміла.
Ще в дванадцять років учителька музики хотіла відправити мене на конкурс і знайшла викладачку, яка погодилася займатися зі мною безкоштовно. Але бабуся тоді заявила:
— Це не талант. Це прокляття.
Відтоді про музику в нашому домі говорити було заборонено.
Мама, Олена, померла, коли мені було одинадцять років. Я дуже сумую за нею.
Батька я ніколи не знала. Коли запитувала про нього, бабуся відповідала:
— Один із легковажних музикантів. Не хочу, щоб ти стала такою ж.
Я давно перестала ставити запитання.
У технікумі я знайшла справжніх друзів.
Софійка грала на піаніно.
Женя — на гітарі.
Макс — на барабанах, а ще добре співав.
Одного разу ми вирішили створити власний музичний гурт.
Звісно, бабуся про це не знала.
І не повинна була дізнатися.

Одного дня наш майстер Олег Вікторович зібрав усю групу в аудиторії.
— Отже, скоро випускний. Які будуть пропозиції щодо святкування?
— Ми з Яною і хлопцями можемо підготувати музичні номери, — запропонувала Софійка.
Я ледь не застогнала.
— Але ж у хлопців свій випускний...
— Це не проблема, — відповів майстер. — Поговоріть із ними.
У цей момент у двері постукали.
— Заходьте.
У щілині показалася голова Жені.
— Добрий день. А можна Яну на хвилинку?
— Та заходьте вже, — засміявся Олег Вікторович.
Хлопці зайшли до аудиторії.
— Скажіть, ви готові виступити на нашому випускному?

— А коли він? — запитав Женя.
— Тридцять першого.
— Без проблем, — відповів той.
У мене похололо всередині.
Бабуся теж буде на випускному.
Після занять ми пішли до кав'ярні.
Я довго мовчала, а потім зізналася:
— Я не можу виступати.
— Чому? — здивувався Женя.
Довелося розповісти правду.
Про заборону.
Про бабусю.
Про страх бути викритою.
Друзі переглянулися.

— Не хвилюйся, — сказала Софійка. — Ми тебе загримуємо.
— Я домовлюся, щоб ведучий не називав імен, — додав Женя.
— А після виступу переодягнешся й ніхто нічого не запідозрить, — усміхнувся Макс.
Я полегшено видихнула.
— Дякую.
Удома мене зустріла бабуся.
— Доброго вечора.
— Чому затрималася?
— Обговорювали випускний.
— Сукню купуй сама. Я грошей не дам.

Я ж не працюю...
— За стипендію купиш.
Я стиснула кулаки.
— Якщо ти не хотіла мене виховувати, то чому не віддала в дитячий будинок?
Римма різко підняла голову.
— Щоб люди пальцями тикали? Не говори дурниць.
Я промовчала.
У такі моменти мені здавалося, що вона шкодує про те, що я взагалі існую.
Настав день випускного.
Софійка дістала перуку, грим і навіть маску кота.
Я виступала в масці.
Спочатку все йшло чудово.
Ми з Максом співали фінальну пісню.
І саме тоді одна з дівчат випадково зачепила мою маску.
Вона впала.
Я подивилася в зал.
І зустрілася поглядом із бабусею.
Її очі палали гнівом.
Вона впізнала мене.
Я зрозуміла:
вдома буде біда.
Після концерту бабусі в залі вже не було.
Ми гуляли до ранку.
Зустріли світанок.
А потім усі разом пішли до мене додому.

Біля дверей стояла валіза.
Зверху лежав складений аркуш паперу.
У мене тремтіли руки, коли я його відкрила.
Все-таки ти, невдячна, зайнялася музикою попри мою заборону.
Тепер живи як і де хочеш.
Я від тебе відмовляюся.
Римма.
У мене потемніло в очах.
— Хіба це причина, щоб відмовитися від онуки? — обурився Макс.
Женя натиснув на дзвінок.
— Бабусю, це Яна! Відкрий!
— Нам немає про що говорити, — долинуло з-за дверей. — Живи як хочеш.
І все.

— Куди мені тепер іти? — тихо запитала я.
— За мною, — сказала Софійка.
Так я опинилася на автобусі до села.
У неї була дача.
Невеликий, але затишний будинок.
Саме там почалося моє нове життя.
Я влаштувалася працювати в місцеву перукарню й намагалася не думати про минуле.
Але доля вже приготувала для мене дещо значно дивніше.
У неділю я пішла на ринок.
Раптом переді мною з'явилася літня жінка в різнокольоровому одязі.
— Привіт, дівчино з роду Золотченків, — сказала вона. — Твій дар допоможе врятувати наше царство.
— Хто ви?

— Скоро дізнаєшся.
І жінка зникла.
Просто розчинилася в повітрі.
Я завмерла.
— Напевно, здалося...
Але вже за кілька годин зрозуміла, що це був лише початок.
Коли я повернулася додому, на моєму дивані сиділа незнайома дівчинка.
І саме вона назавжди змінила моє життя...