Пролог

Школярі заходили до класу музики. Хтось голосно обговорював контрольну з математики, хтось сперечався через футбольний матч, а хтось поспішав зайняти місце біля вікна.

Яна Золотченко сіла за піаніно й провела пальцями по клавішах.

Музика завжди подобалася їй найбільше. Коли вона грала або співала, то забувала про все інше.

Двері кабінету відчинилися.

До класу увійшла вчителька музики Вікторія Анатоліївна. Поруч із нею стояла незнайома літня жінка.

Яна одразу впізнала бабусю й здивувалася.

Навіщо її викликали до школи?

— Добрий день, Вікторіє Анатоліївно. Ви хотіли мене бачити? — суворо запитала Римма Іванівна.

— Добрий день. Не хвилюйтеся, Яна нічого не накоїла, — поспішила заспокоїти її вчителька. — Я запросила вас з іншої причини.

Бабуся схрестила руки на грудях.

— Я слухаю.

— Ваша онучка дуже талановита. Вона чудово співає й гарно грає на піаніно. Незабаром відбудеться співочий конкурс між школами, і ми хотіли б, щоб Яна взяла в ньому участь.

На обличчі дівчинки з'явилася усмішка.

Вона давно мріяла виступити на справжньому конкурсі.

— Крім того, Мар'яна Сергіївна погодилася займатися з нею безкоштовно, — продовжила Вікторія Анатоліївна. — Вона відома викладачка музики. Нещодавно почула, як Яна співає та грає, і запропонувала допомогти розвинути її здібності. Нам потрібна лише ваша згода.

Кілька учнів захоплено зашепотілися.

Навіть Яна не могла повірити своїй удачі.

Але усмішка миттєво зникла з обличчя Римми Іванівни.

— І через цю дурницю ви мене викликали?

У класі стало тихо.

— Риммо Іванівно, це зовсім не дурниця. У вашої онуки справжній талант.

— Я проти.

— Але...

— Яна не братиме участі в жодних конкурсах і не займатиметься музикою.

— Чому? — вирвалося у Яни.

Бабуся навіть не подивилася на неї.

— Тому що я так сказала.

— Але ж вона може досягти великих успіхів, — не здавалась учителька.

— Це не талант, — різко відповіла Римма Іванівна. — Це прокляття.

У класі запала тиша.

Яна здивовано дивилася на бабусю.

Прокляття?

Звичайний спів і гра на піаніно?

— Пробачте, але я не розумію, — розгублено сказала Вікторія Анатоліївна.

— І не потрібно розуміти. Я її опікун і не даю згоди. На цьому все.

Римма Іванівна різко розвернулася й попрямувала до дверей.

Перед тим як вийти, вона коротко глянула на онуку.

У її погляді не було злості.

Лише страх.

Такий сильний, що Яні стало не по собі.

Двері зачинилися.

Вікторія Анатоліївна ще кілька секунд мовчки дивилася їй услід.

Потім похитала головою.

— Не розумію...

Яна теж не розуміла.

І навіть не здогадувалася, що мине кілька років, і саме музика відкриє їй шлях у світ, про існування якого вона навіть не підозрювала.