Ось так все й закінчиться

Що відбувалося далі, Олена пам’ятає погано. Як приїхала швидка, викликана кимось із сусідів, що прибігли на її крик. Як приїхали поліцейські і почали задавати якісь запитання. В швидку її не пустили – не член сім'ї. Хтось побіг по його маму. Все, що Олена добре пам’ятала, це кров. Багато крові. На сходах, на стінах. І намагання її змити. Здавалося, що вона ніколи не закінчиться. Але самою страшною була невідомість. Лікарі сказали, що втрата крові була катастрофічною. Треба їхати до лікарні. Четверта година ранку. На дворі вже стало зовсім видно. Сонце, яке вже майже зійшло освітило наслідки вчорашнього дійства. Знаходитися в цьому домі у Олени вже не було сил. Швидко натягши джинси і накинувши легенький светр, дівчина вийшла з під'їзду. Міський автобус, єдиний, який їздив в цю частину міста,  ще спав. Можливо це було і на краще. Треба освіжити думки. Якось зрозуміти, що сталося. Чому так? Йому ж пройти всього два під’їзди. Хто ж міг таке зробити. Можливо вона проклята. 
Підходячи до центру міста Олена все більше боялася того, що їй скажуть лікарі. Вона добре пам'ятала нічні слова старшого лікаря: «Шансів мало». Невже вона так і не встигне пізнати щастя. Чому всі, кого вона любить, помирають
Суботній ранок в Гадяцькій міській лікарні не відзначався трудовим процесом. То тут, то там ходили медсестри, де не де виднілися одинокі пацієнти. Так як здоров’ям Олена відзначалася міцним, або в неї не вистачало часу хворіти, то тут вона бувала дуже рідко. Та й, чесно кажучи, куди забирають в таких випадках, вона не знала.  Прийнявши рішення йти у відділення швидкої допомоги, вона обійшла двохповерхове приміщення і зупинилась. А якщо його вже немає? І що говорити лікарям? Хто вона? Знайома? 
- О, а ти чого тут? Та ще й в суботу.
Обернувшись, Олена побачила медсестру з стоматологічного відділення, до якої вона завжди ходила.
- Що сталося? На тобі лиця немає, - вона швидко підбігла до Олена, боячись що та зараз впаде.
-Я не знаю куди йти. У кого дізнаватися інформацію, - швидко розповівши, що сталося, Олена заплакала. 
- Так, не переживай. Зараз все з’ясуємо. Йому вночі зробили операцію. Стан дуже важкий, але стабільний. Що ти так на мене дивишся? Не кожен день у нас когось ріжуть під під’їздом. Звісно я знаю. Ходімо, я тебе проведу. Здається там його мати.
Зайшовши в лікарню і піднявшись на третій поверх, Олена побачила на стільці біля вікна жінку, яку вона злякала, коли кілька днів тому, вночі, увірвалася в їхню квартиру. Вона сиділа, схиливши голову на груди. По її зовнішньому вигляду було видно, ця жінка багато вистраждала. 
Підійшовши ближче, Олена присіла на крісло. Якщо його мама тут, то він як мінімум живий.
- Як він?
Жінка здригнулася від голосу. Вона навіть на помітила, що хтось прийшов.
- Я ще не знаю, мені нічого не говорять. Кажуть коли прийде лікар, він все пояснить. Операція пройшла успішно, але він втратив багато крові, - вона знову заплакала. Було видно, що це сьогодні не вперше, - Вибачте, я зовсім забула про виховання. Ви певно Олена? Олег говорив про Вас. Мене звати Людмила Михайлівна. Я його мама. 

- Дуже приємно познайомитися. Жаль що при таких обставинах.

- У вас вчора було побачення? Що сталося? 

- Я не знаю. Він провів мене до квартири. Ми попрощалися і він пішов додому. Пізніше в двері мені щось пошкреблося. Якби ж я тільки знала, що це він. Я б швидше відчинила. Можливо все було б не так. Швидше б приїхали лікарі.

- Не треба себе винити. Що сталося, того вже не зміниш. Головне що він живий. 
Двері в коридор відчинилися і на зустріч їм поспішив лікар. Репутація у гадяцьких лікарів було не найкращою, але зараз і Олена, і Людмила Михайлівна, дивилися на нього, як на рятівника. Сподіваючись почути хоча б щось втішне.
- Доброго ранку. Мене звати Сергій Володимирович. Я лікар Олега і я робив йому операцію. Операція пройшла успішно. Нам вдалося зупинити кровотечу. Певно при ударі він встиг згрупуватися і відвернутися. Тому важливі органи не пошкоджені. Зараз він перебуває в реанімації, але думаю скоро буде переведений в палату. Він здоровий, молодий хлопець так що швидко одужає. Але певний час йому буде потрібна допомога, щоб відновитися.
Олена кинулася йому в обійми: - Дякую Вам. 
Сльози все ще текли по обличчях обох жінок, та це вже були сльози полегшення. 
- Після того як він прийде до тями, до нього хочуть навідатися поліцейські. Можливо він щось пам'ятає про нападника. І Вас просять підійти, розповісти що ви пам’ятаєте.

- Але ж мене там не було, чим же я можу допомогти?

- Вибачте, в цих питаннях я не компетентний. Ось Вам номер телефону слідчого, який веде цю справу. Зв’яжіться з ним, - поклавши в руку Олені візитку слідчого, лікар пішов. 
Жінки знову залишилися самі. Їм так і не сказали, коли можна буде до Олега. Залишається знову чекати. Ближче до обіду лікар прийшов знову. Олега перевели в палату. Він почав приходити до тями. Сім'я може його навідати.
Лідія Михайлівна взяла Олену за руку і вони направились в палату Олега. Те, що вони побачили, змусило їх і зрадіти, і одночасно відчути розпач. Олег напівлежав на ліжку, груди і живіт його були перев’язані, круги під очима свідчили про тяжкість його стану. Але він був живий.
Підійшовши до сина, Лідія Михайлівна знову почала плакати. Олена зупинилася в дверях і не знала, що далі робити. Підійти чи розвернутися і тікати. Але погляд Олега все сказав. Хоча у нього були пересохлі губи і голос ледве чутний, від почав заспокоювати матір. Та й дійсно – він же живий. Солоні сльози потекли по щоках Олени.
- Вибачте, що в такий момент, але мені необхідно задати потерпілому кілька запитань. Ви ж розумієте, такі випадки краще розслідувати одразу, - в дверях стояв поліцейський, років 25. Олена згадала, що вчора вже бачила його. Коли забирали Олега, - я так розумію ви Олена Вікторівна. Мене звати Руслан Миколайович. Я займаюся розслідуванням вчорашнього інциденту. Якщо можна не йдіть далеко, я б хотів і з Вами поговорити. А зараз, залиште нас з потерпілим наодинці, це багато часу не займе. 
Олена з Лідією Михайлівною знову вийшли до коридору. Але далеко йти не стали, їм знову хотілося до Олега.
Олена прислухалася, з-за дверей палати доносився ледь чутний голос Олега, він не знає хто на нього напав. Обличчя він не бачив. Все що пам’ятає – нападаючий був дуже високий, весь в чорному. Просто чорна тінь. В Олени в грудях похололо. Цього просто не могло бути. Той що вже двічі за нею слідкував, цю ніч намагався вбити її хлопця. Можливо це просто збіг, хіба мало в Гадячі високих людей.
Коли слідчий вийшов і почав задавати питання, Олена не могла ясно мислити. Може йому сказати про все? І що вона скаже? А раптом це і правда неприємний збіг. Відповівши на стандартні запитання слідчого, дівчина заглянула в палату – Олег спав. Лідія Михайлівна вирішила залишитися на ніч в лікарні, тож Олені нічого не залишалося, як піти додому.  На дворі  вже опустився вечір, сонце спустилося за край і стало прохолодно. Йти додому в темноті було неприємно, тож Олена попрямувала до зупинки громадського транспорту. Скоро мав приїхати останній автобус. Людей на вулиці було не багато, біля магазину «Горизонт», як завжди стояли приватні таксі. Проходячи повз них, вона вже хотіла було сісти в одну, але в останню мить передумала. Автобусом і дешевше і розмовляти ні з ким не потрібно. Чекати довелося не довго. Автобус був майже порожній, тому водієм було прийнято рішення їхати до кінцевої без зупинок. Всіх це влаштовувало.
Вийшовши на зупинці біля магазину, Олена попрямувала до свого дому. Ні сил, ні бажання заходити в магазин не було, та і вигляд у неї мабуть був не дуже. Вона не спала другу добу.
- Він тобі не підходить, - серце Олени зжалося, перед нею стояла тінь. Той самий, що два дні тому її переслідував, той що її лякав, той що вчора намагався вбити її Олега.