Мить зневіри

Дні минали. Ліріон перебував на березі, дивився на хвилі й думав:

— Хто я тепер, якщо не можу співати?

Хоч Ліріон і втратив свій голос, та звичка висловлювати душу співом залишилась у ньому назавжди. Навіть без звуків його серце не могло мовчати. І тоді, немов у відповідь на його мовчання, навколо заговорили трави — ніжні, зелені, що шелестіли вітром.

Вони співали для Ліріона свої тихі пісні: шелест листя, шелест морських хвиль, легкий шум квітів і дзвінкі звуки ранкової роси. Ці природні голоси ставали його новою мелодією — мовчазною, але повною почуттів і надії.

І хоча справжній спів залишився десь у минулому, у цій тиші Ліріон знайшов новий спосіб говорити з світом — через пісню природи, що оточувала його з усіх боків.

Пісня зневіри

Згоріло світло в грудях вогняних,
Ні звуку в тобі — мов тінь, мов туман.
Пісня зникла, розбилась на дні,
Темрява спала — і ти сам один.

Голос твій мовчить, душа замкнена,
Зраджує серце, стискає лють.
Чи знайдеш ти знову той промінь чистий,
Щоб світло вогню розпалить?

Зневіра тягне в безодню глибоку,
Та палає надія крізь темряву.
Бо навіть у пітьмі, де немає звуку,
Світло живе — у серці твоєму.

Шелестить травиця ніжно в гаю,
Співає листя пісню свою.
Вітер колише стеблинки в танці —
Це мелодія в серці, що лине у світ.

Без голосу птах, та з душею спів,
У кожній травині — теплий мотив.
Природа шепоче: «Ти не один,
Співає світло — у вітрах і в тіні.»
 

Дивлячись на страждання фенікса, старий мудрець Наар, промовив:

— Ти забув мої слова, Ліріоне. Не пісня робить тебе особливим. Твоє серце — ось твоя сила. Воно сповнене добра і справедливості. Голос — лише інструмент.

Фенікс відчув, як у грудях знову розгорається полум’я. І хоча він не міг співати, його присутність сама приносила спокій, а тепер він навчав інших берегти світло в собі.