Співмешканці з примусу

Вони стояли поруч перед рештками свого життя, хоча ще годину тому не змогли б пройти одне повз одного без запалу в очах. Тепер же — серед перекошених стін, що трималися на уламках минулого, — їх об’єднувала дивна, спустошеність всередині. Як після раптового удару, коли тіло ще не встигло зрозуміти, що з ним зробили. Та, власне, так і було. Джижчання, короткий свист і… бам!
Повітря пахло гарячим пилом. Дим давно розвіявся, але в зруйнованих кімнатах ще висів слід від того, чого не можна називати вголос. Бо слово життя чомусь почало застрягати кісткою в горлі. 
Яніна дивилася на свій поверх, точніше — на те, що від нього залишилося. Кілька тріснутих плит, оголена проводка, і ліжко, яке нависало над порожнечею так, ніби от-от ухвалить рішення зірватися вниз. Але чомусь тягне. Як наче жінка з рішенням про розлучення – все шукає виправдання людині, якій віддавала найкращі сили та роки.
Вона стиснула плечі, хоч їй не холодно. Це інший, внутрішній рух, коли хочеться зібрати себе докупи, аби хоч щось тримало. І немає, на що спертися просто зараз.
Дмитро стояв напівобернений, ніби хотів піти, та не міг. У руках затиснутий телефон, який він раз за разом розблоковував і знову вимикав, але там не було нічого, що могло б йому допомогти. Він зосереджено дивився в одну точку: на місце, де колись висіли темно-сині вхідні двері його квартири. За останні словом моди і безпеки. Тепер її не було — лише прямокутна дірка, крізь яку природа зазирала всередину, мов мала намір поселитися тут замість людей. І вона це неодмінно з часом зробить.
— То це… все? — Яніна вимовила розгублено й тихо, голос звучав неприродно рівно.
Дмитро повільно ворухнувся. Озирнувся, чи до нього звертається. Здається, що сама до себе, або до небес. Та чомусь закортіло і самому щось вимовити, щоб відчути живим.
— Схоже на те.
Вони не дивилися одне на одного, і все ж кожен відчував присутність іншого чіткіше, ніж руїни під ногами. Можливо, тому що зараз вони були єдиними живими свідками своїх втрат.
— Не взяла навіть зубної щітки… — прошепотіла вона, ніби пробуючи вибудувати якийсь новий список обов’язків, щойно втрачений разом із домом.
— Я навіть ноутбук залишив, уявляєш? — сказав з кривою посмішкою, у якій не було гумору. — Для мене це… як рука.
Їхні голоси звучали наче легко, та разом з тим сухо та придушено. Наче говорили про чуже життя.
Люди з сусідніх будинків зі співчутливими поглядами вже почали повільно розходитись, дехто притискав до грудей м’яті теки з документами, які встигли врятувати. Інші міцно тримали переноски для котів, притискали до грудей собак і навіть папуг. Хтось просто стояв і вдивлявся в уламки так, ніби чекав, що в них знайде двері назад – у ранок цього дня, у ранок кілька років тому, щоб він розпочався інакше. Бо це мрія цілої країни.
Яніна й Дмитро лишалися нерухомими. Вони не мали, що та звідки забрати. І не мали куди повертатись.
— Щось нам мають сказати… — він машинально кивнув у бік представників комісії, що заповнювали папери під найближчим деревом.
— Так, — погодилась вона. — Але що б вони не сказали, нічого не повернеться. То що ж робити?
Між ними промчав вітер, підняв сухий пил, провів холодною смугою по щиколотках. Обоє здригнулися одночасно і лише тоді вперше зустрілися поглядами. У цих поглядах не було ні звичної ворожості, ні запалу, лише порожня, рівна засвітленість шоку.
— Жити далі… — вимовив так, ніби пробував слова на смак. — Досить абстрактна задача.
— І ніде, — додала вона. І теж не намагалася вдати впевненість.
Вони стояли серед обвалених стін, серед сміття, яке ще вранці було їхнім життям. Малі силуети на тлі великої розрухи. Єдине, що вони мали зараз — телефони, зарядки, документи та важке питання без відповіді: що тепер?
Яніна чула, як хтось з сусідів записувався в чергу на встановлення вікон. Дивилася на власну квартиру. Хотілося посміхнутися, але м’язи звело. Одне суцільне вікно. Панорама міста, блін.
Волонтерка з’явилась поруч майже нечутно, наче боялася налякати тих, у кого й так серце стало крихким. Невисока, з теплом в очах і текою в руках і голосом, сповненим співчуття без тиску — рідкісна комбінація, коли світ валиться, а хтось тримається спокійно за всіх.
— Перепрошую, — вона звірила їхні прізвища у списку. — Я до вас. Слухайте, ми зараз оформлюємо тимчасове поселення. На час ремонту. Місць небагато, тому селимо по декілька людей в одну квартиру. Це службові, вони маленькі, але… краще, ніж залишатися тут. Синоптики обіцяють похолодання. 
Яніна вдихнула гостріше, ніж хотіла. Дмитро ледь помітно стиснув пальці. Обоє мовчали, ніби слова могли спричинити новий обвал.
— Ви нас хочете… — Яніна обережно підняла брови.
— Поселити разом? — волонтерка закінчила за неї м’яко. — Так. На жаль, це єдиний варіант. Усі інші квартири вже зайняті сім’ями з дітьми. А ви двоє… ну… — вона знітилась, — ви дорослі й, здається, зможете домовитися.
Дмитро пирхнув.
— Це ще питання, — пробурмотів без злості. Швидше втомлено.
Яніна ковтнула слова, що зазвичай гостріші за ніж. Зараз же вони не мали сенсу. Вона відчувала в собі лише порожні, широкі коридори без дверей — усе зірвано з петель.
— А якщо пошукати… — вона не закінчила.
Волонтерка лиш струснула головою.
— Інших варіантів нема. У притулку теж переповнено після попередніх прильотів. Хостели переповнені. А у вас… — її погляд ковзнув по їхніх руках, де не було нічого, крім телефонів і документів, — немає речей. Грошей теж, я так розумію, небагато? Вибачте, не хочу лізти до кишені. Просто турбуюся. Якщо не права, ви можете просто відмовитися.
Обом стало одночасно неприємно, ніби їх застукали беззахисними. Яніна першою зізналася:
— Я вчителька. Моя зарплата… ну… —  знизала плечима. — Я пів року збирала, щоб оновити шпалери в коридорі, якого тепер немає разом зі шпалерами… тому оренда… це не мій рівень.
Дмитро роздратовано, але чесно додав:
— У мене все в новому проєкті. Абсолютно все. Я не можу зараз навіть перший місяць внести, не те що останній і рієлтору ще п’ятдесят відсотків віддати. — відмахнувся коротко. — Нереально.
Їхнє взаємне здивування промайнуло непомітно: вони обоє думали, що інший принаймні має вибір. Тепер же очевидно — вибору немає в жодного.
— Давайте так, — тихо підсумувала волонтерка. — Це тимчасово. Дуже тимчасово. Ніхто вас не змушує дружити, ладнати, говорити чи навіть дивитися одне на одного. Просто у вас буде дах над головою. І тепла вода. І двері, що зачиняються.
У словах «двері, що зачиняються» було щось таке, що обом раптом стало соромно за свої заперечення. Бо на тлі відчинених у безодню стін їхніх зруйнованих осель це звучало майже як розкіш.
— Тимчасово, — повторила Яніна, і голос у неї знову рівний, ніби обережно вирівняний зсередини.
— Тимчасово, — підтвердив Дмитро, більше для себе, ніж для інших. 
Він глянув на Яніну не вороже, а з легким здивуванням: не думав, що колись стоятиме поруч із нею… отак.
Волонтерка розцвіла маленькою, теплою посмішкою.
— Тоді підемо оформляти вас. – і радісно заторохтіла: - Квартира невелика, але чиста. І, — поглянула на них примирливо, — ви обоє не такі вже й страшні. Думаю, впораєтесь.
Дмитро пирхнув знову, а Яніна скосила очі, але ніхто не посперечався.
Бо зараз, коли світ став бездомним, спільний дах був не покаранням, а шансом. Навіть якщо під цим дахом доведеться жити удвох. Тимчасово. Обов’язково тимчасово.
Двері клацнули так тихо, ніби перепрошували за тісноту, у яку збиралися впустити їх обох. Яніна з Дмитром зайшли всередину й зупинилися одночасно, переступивши поріг чужої історії.
Однокімнатне житло було не новим, не стильним, не «євро», але дивно теплим. Старенький килим із трохи вицвілим візерунком, дерев’яна тумба, що пережила, мабуть, трьох попередніх мешканців, маленька кухонька, де дві людини могли стояти лише, якщо одна дихатиме обережніше. І ліжко. Одне. На двох. Ну, технічно — на одну людину, яка не надто шарпається уві сні.
Дмитро видихнув беззвучно. 
Яніна зіщулила брови, мовби ліжко щойно дозволило собі надто нахабний жарт.
— Так… — протягнув Дмитро. — І це все?
— Мабуть, так, — Яніна повільно оглядала кімнату, мов намагаючись знайти приховану нішу, розкладний диван, другий поверх, портал у паралельну реальність — будь-що. Але квартирка була чесною: що бачиш, те й є.
Окремо стояло крісло — пухнасте, трохи вицвіле, з характером. І абсолютно нерозкладне.
Вони обидва дивилися на нього, як на рятівний круг, який однак не вміє триматися на воді.
Яніна першою розірвала мовчанку:
— Я можу… ну… — вона кивнула на крісло, хоч у голосі не було переконання. — Я звикла до жорсткого. У школі в нас був такий «релакс-куток», там теж…
— Ти там засинала по роботі, чи як? — Дмитро скосив погляд.
— По життю, — сухо відрізала.
На ліжко він теж дивився без ентузіазму, хоча на обличчі з’явилася легка тінь зарозумілості: ніби логічно, що він, більший фізично й значно важчий, займе горизонтальний простір. Але одночасно він розумів, як це прозвучить, якщо скаже.
— Ну, дивись… коли я ляжу в крісло, — він глянув на нього так, ніби оцінював місткість багажника, — завтра мене доведеться згинати навпіл, щоб зібрати з підлоги. Мені ж на роботу.
— Мені теж, — нагадала Яніна.
Вони стояли обличчям одне до одного, навпроти того самого ліжка, і в погляді кожного з’явилася однакова думка: це абсурд. Але абсурд тимчасовий. Дуже тимчасовий.
— Можемо… — Яніна кашлянула. — По черзі? Сьогодні ти на ліжку, я в кріслі, завтра навпаки?
— А якщо я не вилізу з того крісла? — Дмитро підняв брову. — Ти мене будеш витягувати?
— Я тебе й зараз ледь терплю, а завтра ще й тягнути? — Яніна видала це без різкості, просто фактом. 
І Дмитро… засміявся. Недовго, тихо, так, ніби сміх сам вирвався з нього між двох ударів реальності.
Настала коротка пауза, що підсвітила їхню втому.
— Є ще варіант, — нарешті сказав Дмитро, стаючи серйознішим. — Спати обом на ліжку. Не разом. Просто… по різні краї. Це ж тимчасово. Ніхто нікому не заважає.
Яніна на мить заплющила очі, зважуючи. Її внутрішня педантка прораховувала дистанції, ризики, ймовірність ненавмисного торкання. Але інша частина — втомлена, вичавлена, реалістична — сказала їй просто: «Ми сьогодні втратили дім. Хіба зараз це найбільша проблема?»
— Якщо ми поставимо між нами подушки… — обережно мовила вона.
— Можу ще валізу поставити, якщо ти так хочеш, — кивнув Дмитро. — Стіну з чого завгодно збудую, аби не було драм. Єдиний нюанс – валізи у мене тепер немає, а між нами тут навіть одна подушка не влізе.
Вона видихнула.
— Добре. Тоді… так. Спимо на одному ліжку. Тимчасово.
— Тимчасово, — повторив він, ніби заприсягався.
Коли вона пройшла повз нього, щоб покласти документи на тумбу, між ними зависло тихе та невимовлене ми впораємось, чи не так?… хоч сьогодні?
Вони обоє цього не сказали. Але обидва відчули.
Ранок застав їх зненацька — світло крізь тонку фіранку було м’яким, неначе квартира сама соромилась будити людей, яким і так нема коли отямитися. Яніна тихенько піднялась, щоб не зачепити його — він спав так глибоко, що навіть дихав рівно, наче вперше відпочив за багато тижнів.
На кухні знайшла пакунок із їжею, який лишили вчора турботливі волонтери: кілька пачок макаронів, шматок ковбаси, масло, чайні пакетики. Набір «виживи першу добу, а потім оговтуйся та дбай про себе сам». 
Вона зварила макарони, швиденько підсмажила ковбасу (бо їсти її як є категорично неможливо) і, поки пар від каструлі підіймався до низької стелі, вперше відчула легку стабільність — хоча б щось у цьому світі можна контролювати.
Дмитро вийшов з кімнати, заспаний, з розкуйовдженим волоссям, але стриманим поглядом, ніби намагався не порушити її приватний простір, якого тепер не існувало.
— Хочеш допоможу? — обережно запитав хрипким від сну голосом.
— Уже все, — вона поставила тарілку з макаронами та ковбасою на стіл. — Можеш сідати.
Він сів, подякував кивком. Вона теж сіла, і кілька секунд вони просто жували, мов у шлунках більше повітря, ніж їжі.
— Я досі не можу повірити, що це сталося і зі мною теж… — раптом сказала вона. – Мені завжди здавалося, що зі мною так не буде.
— Зате тепер нам немає через що сваритися та сперечатися, — гмикнув він, відпивши ковток чаю.
Вона повільно повернула голову.
— Це ви про що?!
— Ну ви ж були проти зносу старої будівлі, — Дмитро знизав плечима. — А тепер вона вже знесена. І не мною.
Яніна різко поклала виделку.
— Це так. Але інші ви ж все одно будете зносити.
— Але ми розселяємо людей по нових будівлях.
— Але багато хто не хоче змінювати своє життя так кардинально.
— Навіть на краще?
— Навіть і так.
Дмитро відкинувся назад і щиро здивувався.
— Це дивно. Всі хочуть покращень.
Яніна подивилась на нього так, як дивляться вчителі на учнів, що не вловили суть задачі.
— Це психіка літніх людей і тих, хто ледве тримається фінансово. Нестабільних. Зляканих. Не можна міряти всіх по собі.
Вираз його обличчя став м’якішим. Він зупинився на мить, подумав над її словами по-справжньому, а не для вигляду.
— Дякую за сніданок, — тихо сказав і підвівся.
— Будь ласка, — доволі стримано відповіла.
Весь день вони провели окремо, обоє з думками, що час від часу поверталися до ранкової розмови.
Увечері він повернувся з двома пакунками — теплими, ароматними.
— Що це? — здивувалась вона.
— Святкуємо наше новосілля, — Дмитро поставив на стіл піцу і коробку з тортом. — Як не дивно, але це теж новий початок.
— Ого… — Яніна дістала тарілки. — Прям оптиміст… неабиякий.
— У всьому в житті можна знайти позитивну сторону, — він примружився з ледь вловною посмішкою.
— І в зруйнованому будинку? — скептично прижмурилась.
Дмитро замовк. Посмішка сповзла.
— І тут теж. Просто не одразу видно той позитив… — він ковтнув повітря. — Але от я бачу один. Ми сваритися перестали. І на нормальне спілкування перейшли, ти ж згодна?
Вона нічого не відповіла, але її плечі трохи розслабилися, ніби це було правдою, яку вона не проти визнати.
Вони вечеряли разом, не поспішаючи. Може, хоч на якийсь час дозволено не думати про те, що буде завтра?
Пізно ввечері вона заснула першою. На кріслі. А вранці прокинулась… на ліжку. Не в кріслі. Не збоку. А поруч. Під ковдрою. Теплою.
І до неї миттєво прийшло розуміння: вночі було холодно. Вона вкрутилась у ковдру, як у кокон. І він… переніс її з крісла на ліжко.
Вона прокинулась обережно, озираючись на нього — він спав ще, на спині, трохи підклавши руку під голову, зовсім не виглядаючи людиною, здатною руйнувати чужі будинки чи плани.
Але він узяв її на руки. І зігрів. І не сказав ні слова. Не вимагав подяки.
Яніна торкнулася ковдри, ніби перевіряючи: це справді відбулося.
А потім тихо зітхнула. Бо цей «тимчасовий» прихисток ставав усе менш передбачуваним.
Коли прокинувся, Дмитро поводився так, ніби нічого особливого не сталося. Ніби він не переносив її з крісла, не загортав у ковдру, не перевіряв, чи не змерзла. Лише підвівся, потер очі, сказав «добрий ранок» — спокійно, буденно — і пішов у душ. Навіть не глянув на неї довше, ніж дозволяла проста чемність.
І саме це збило Яніну з ритму. Бо вона вперше за роки зустріла чоловіка, який зробив добру річ і… не вимагав за неї нічого. Навіть не натякнув.
Не такий уже він і страшний. Десь там, під гострим профілем, під діловою манерою говорити й цими його вічними «давайте по суті», ховалася добра людина. Не ідеальна, але жива. А хто з нас ідеальний?
Дедалі частіше вона помічала, як він уранці тихенько складає свій одяг, щоб не шуміти. Як ставить чашку на стіл не з гуркотом, а ледь торкаючись поверхні. Як одразу після роботи запитує: «Тобі щось купити?». І щоразу, сто разів на день, переводить зарядку з її телефону на свій і назад, щоб у них обох вистачило батареї для роботи, коли знову вимкнуть світло.
А він… дивився на неї зовсім не так, як на «активістку, що заважає розвитку міста». Бо саме так раніше і називав.
Дмитро бачив, як вона сидить над учнівськими зошитами — схилившись, забувши про світ. Як уважно вчитується в помилки. Не ставиться до них механічно, а ніби хоче зрозуміти, чому дитина зробила саме так. Увечері він повертався з роботи, а вона вже вдома, з олівцем і горнятком чаю, зосереджена, але ніжна в цій зосередженості.
Вона жила роботою. Але не тією, де гонитва за результатом. А тією, де є діти, і кожен з них важливий.
Він ловив себе на тому, що стоїть у дверях і дивиться кілька секунд, перш ніж сказати:
— Я вдома. Не відволікаю?
— Ні, — усміхалась вона. — Як пройшов день?
І йому… вперше за довгий час хотілося відповідати не коротко, а по-справжньому. З колишньою б так не зміг. Вона і колишньою ж стала після руйнування. І в цій халупці б довго не протягнула. Заскиглила б його.
Їм, на подив обох, виявилося не важко разом. Це лякало обох. Побут, який мав би дратувати, не дратував. Маленька кухня, де вони протискувалися одне повз одного, змушувала сміятися, а не бурчати. Черги до душу — це хвилини, коли можна перекинутися жартом через двері.
Ліжко — їхня вимушена територія миру — стало місцем, де вони вчилися не нервуватися через близькість.
Інколи їх накривав спільний сміх. Інколи — завмираюча тиша від надто чутливого слова чи погляду. Вони обоє дивувалися: як так? Ще недавно кожен з них був переконаний, що інший — катастрофа. А тепер… у квартирі ставало тепло не від централізованого опалення, яке знову вимкнули через чергову аварію та не збиралися ремонтувати найближчим часом.
Одного вечора, коли Дмитро дістав список продуктів, які треба докупити, він ненароком сказав:
— На вихідних, може, разом з’їздимо? Бо я точно забуду, що там за твій чай «із рожевою етикеткою».
Вона повільно підняла на нього очі. Наче перевіряла — чи він серйозно, чи це жарт.
— Разом? — перепитала.
— Ну так… — він почухав шию, раптом трохи ніяково. — Щоб не тягати все одному. Та й… зручніше ж, правильно?
Вона кивнула. М’яко, здивовано та тепло.
— Правильно. Разом зручніше.
Їхні погляди зустрілися довше, ніж зазвичай. У тому погляді обоє вперше побачили:
ми більше не просто співмешканці з примусу. Але коли ж це сталося?
Щось безповоротно змінювалося.
Та сама волонтерка з’явилася серед буденного вечора, коли за вікном уже звично мерехтіли ліхтарі, а в кімнаті пахло чаєм і підсмаженим на сковорідці хлібом (про тостер зараз можна тільки помріяти). Вона стояла на порозі така стомлена, ніби носила на плечах десятки чужих історій. Та воно ж так і є. І принесла ще одну.
— Я маю для вас новини, — почала тихо. — Комісія сьогодні остаточно визнала ваш будинок непридатним для відновлення.
Ці слова зависли між ними, холодні, мов зимове повітря.
— Що це означає? — Дмитро трохи нахмурився, хоча відповідь уже прочитав у її очах.
Та і добре знав сам, бо працював у цій сфері.
— Що ви зможете ще кілька тижнів пожити тут. Але потім… вам доведеться знайти інше житло. Черга на відшкодування дуже велика, і я не можу сказати, коли вона рухатиметься.
Вона говорила м’яко, вибачаючись кожною інтонацією. Наче то залежало особисто від неї. А коли пішла, у квартирі стало дивно порожньо, так, ніби забрала з собою частину повітря, сповненого надії.
Дмитро й Яніна сиділи мовби закам’янілі. У головах у кожного по-своєму вирувала паніка: куди? за які гроші? як?
Та першим оговтався він.
Дмитро встав, узяв телефон і зробив кілька коротких дзвінків. Його тон був діловим, твердішим, ніж з нею. Яніна чула це, і чомусь від того відчувала дивну захищеність, власну важливість. 
Нарешті вимкнув телефон і повернувся до неї. Сів навпроти, трохи ближче, ніж потрібно, і якийсь новий спокій народився у його поставі.
— Є варіант, — сказав просто. — Моя фірма має корпоративне житло. Я домовився, щоб виділили мені. Враховуючи ситуацію.
Яніна мовчала, відчуваючи, що продовження ще попереду.
— Ти могла б… переїхати туди зі мною.
Вона не повірила власним вухам.
— На яких це підставах? — її голос зірвався на півтону вище.
Він легенько всміхнувся — не самовпевнено, а так, наче вже давно обдумав цю відповідь.
— Яніно, ми ж дорослі люди. І безглуздо удавати, що не помічаємо симпатію, яка між нами виникла. Вдвох легше пережити складні обставини.
Вона відвернулась на мить, наче намагалася знайти раціональність там, де вже давно працювало щось інше.
— То просто стресова ситуація, — прошепотіла, більше собі, ніж йому.
— Це тяжіння, — заперечив рівно, майже спокійно.
— Я не впевнена.
— Чи просто боїшся?
Вона зітхнула.
— Коли я маю відповісти?
— Зранку.
Яніна кивнула і піднялась. Ліжко сьогодні здавалося надто м’яким і надто теплим, як і всі останні дні. Вимкнула світло, і в темряві нарешті дозволила собі видихнути.
Та за кілька секунд почула, як з іншого боку матрац прогнувся.
— Сьогодні ж моя черга… — нагадала автоматично.
— Так і є.
— Але ти тут…
— І це не вперше, так? — гмикнув він.
Вона тихо — так тихо, що навіть сама себе ледве почула — засміялася у темряві. Абсурдність ситуації раптом стала солодкою.
Дмитро мав рацію: це не вперше. І не востаннє, відчувала вона.
— Ти справді щось почав відчувати до мене? — запитала пошепки, наче боялася, що голос розвіє крихкість моменту.
— А ти хіба ні?
Яніна не знала, що відповісти. Вона вперше за багато місяців не почувалася самотньою, і це лякало не менше, ніж усе інше.
— Я… не помічала… раніше, — зізналася не надто впевнено.
— То тепер, коли помітила, — прошепотів він, упевнено й лагідно водночас, — спи спокійно. У теплі. І не заглядай у далеке майбутнє. Життя саме вміє розставляти все по місцях.
Він обійняв її сміливо, ніби давно чекав цієї миті. Притиснув до себе, ковзнув губами по її волоссю. Вдихнув глибоко, повільно. І солодко, по-дитячому мирно заснув.
А вона лежала поруч і відчувала, як її власне серце добирає новий ритм — не поспіхом, не страхом, а якоюсь тихою, теплішою впевненістю.
Завтра почнеться новий день. І нове життя. Спільне.