Розділ 12. Нове слово

Перші кілька хвилин після втечі вони нічого не робили. Марта сиділа на підлозі, Алекс — біля дверей. Поцілунку не сталося. Ніхто нікого не обіймав, не зізнавався в почуттях і не обіцяв більше ніколи не відпускати. За законами «Літереї» сцена залишалася незавершеною, але звичайне життя не вимагало від них фіналу.

— У тебе є вода? — запитала Марта.

Кухня повернулася не повністю. Замість двох шаф висіла велика картина з оголеним чоловіком, холодильник досі пропонував шампанське з полуницею, проте у крані була вода, а в одній із шухляд знайшлися дві чашки. Алекс заварив чай. Марта тримала горнятко обома руками й час від часу дивилася на двері, очікуючи, що вони знову відчиняться до готельного коридору.

Золотий номер 214 не зникав. Тріщина розділила цифри навпіл, але сама табличка стала частиною дверей. Алекс спробував підчепити її ножем і побачив під металом деревину. Прибрати номер можна було лише разом із частиною дверей.

— Може, ми все ще там, — сказала Марта.

— Тоді в них дуже впав бюджет.

Вона усміхнулася. Сміх з’явився не одразу, але цього разу не був передбачений сценарієм.

Телефон Алекса не вмикався. На ноутбуці залишилася сторінка прямої трансляції, хоча зображення вже не було. Чат продовжував рухатися. Одні читачі вимагали повернути звук, інші вважали темний екран художнім прийомом. Найбільше людей чекало, що після паузи з’явиться сцена в спальні. Кілька коментаторів сварили технічну службу за те, що вона зіпсувала кульмінацію.

Потім сторінка оновилася.

«Літерея» повідомила про короткочасний збій під час прямого ефіру. Через нестабільне з’єднання частина глядачів нібито побачила незавершену технічну версію фіналу. Офіційний текст уже відновили з резервної копії.

У ньому Адріан перетнув коридор, підхопив Лію на руки й виніс із готелю. Віра намагалася зупинити їх, але герой погрожував знищити платформу, якщо вона ще раз наблизиться до його жінки. За дверима чекав автомобіль. У фінальній сцені Лія прокидалася в маєтку Адріана, знаходила на пальці обручку й розуміла, що більше не хоче нічого пам’ятати, крім їхнього кохання.

Останнє речення звучало так:

Минуле більше не мало над нею влади, бо тепер вона належала йому.

Під главою вже стояли сотні вдячних коментарів.

Водночас у блогах поширювали запис справжньої трансляції. На ньому Марта писала про чоловіка, який вважав будь-які двері початком власної історії, а потім виходила сама. Люди сперечалися, котрий фінал справжній. Дехто був упевнений, що бачив поцілунок. Інші пам’ятали темний екран. Одна читачка стверджувала, що Марта залишилася в готелі, а Алекс вийшов замість неї.

Одна подія отримала кілька несумісних версій, і кожну пам’ятало достатньо людей, щоб вона не зникла.

Марта прочитала частину коментарів і відсунула ноутбук.

— Вони зробили зі світом те, про що була моя перша книга.

— Може, твоя книга була не романом, а інструкцією.

— Для кого?

— Для них. Або для нас. Я ще не визначився.

— Ти її прочитав?

— Так.

— Усю?

— Майже.

— І як?

Алекс подумав. Після всього, що сталося, хотілося відповісти, що роман геніальний. Так було б доречно, підтримало б Марту й перетворило першу книгу на символ утраченого таланту. Проблема полягала в тому, що це було неправдою.

— Місцями ти надто захоплювалася власними думками. Один діалог займає дванадцять сторінок, хоча люди зрозуміли одне одного на четвертій.

Марта довго дивилася на нього, потім кивнула.

— Отже, це справді моя книга.

Вона відкрила A Common Yesterday і спробувала читати. З першого абзацу зрозуміла лише половину. Значення окремих слів поверталися повільно, граматика здавалася знайомою, але думка розсипалася раніше, ніж Марта доходила до кінця речення. Вона сердилася, починала спочатку, користувалася словником і записувала переклад на полях. У кількох місцях виправила власний давній текст простішими словами, проте тепер робила це не заради статистики. Їй справді треба було відбудувати шлях до складного через зрозуміле.

— Вони повернуться? — запитала вона.

— Мови?

— Усе.

— Не знаю.

— Чудово. Мій рятівник не знає нічого, не має плану й годує мене чаєм без цукру.

— Цукор був у синій цукорниці. Вона залишилася в сюжеті.

Цього разу Марта засміялася швидше.

До ранку квартира майже перестала змінюватися. Картина з оголеним чоловіком залишилася, зате поруч виникла книжкова полиця. На ній стояла частина Алексових книг, але обкладинки ще не повернулися. Павло Дубовик зберігся тільки в паперовій версії. Його прізвище Алекс уже пам’ятав без підказки.

Марта заснула на дивані. Алекс сидів на кухні й переглядав наслідки трансляції. «Його загублена авторка» очолила всі рейтинги платформи. Офіційний фінал подобався більшості читачів, але незавершений запис поширювався швидше. Людей цікавило не те, що сталося з Лією, а те, що «Літерея» намагалася приховати. Хтось знайшов старі коментарі Сови_опівночі. Хтось відновив першу анотацію «Спільного вчора». У мережі з’явилися порівняння трьох однакових романів Марти. Те, що раніше читачі не помічали, тепер стало доказом змови.