Розділ 11. Двері

Алекс не зробив кроку.

Коридор починався за порогом його квартири й тягнувся значно далі, ніж дозволяла будівля. Ліворуч і праворуч стояли однакові двері із золотими номерами, у дзеркалах повторювалися люстри, а на іншому кінці, за кілька десятків метрів, чекала Марта. Вона тримала A Common Yesterday обома руками, ніби книга була не річчю, а частиною її тіла, яку вдалося повернути.

Між ними не було охоронців, Віри чи власника готелю. Лише порожній коридор і відчинений прохід до Алексової квартири. Саме так мав виглядати порятунок у книзі: герой бачить жінку, долає останню відстань, бере її за руку й виводить із пастки.

Коментарі з прямої трансляції проступили на дзеркалах.

Іди до неї!

Чого він стоїть?

Алекс, заберіть Марту!

Нарешті поцілунок!

Трансляція не завершилася разом із хвилиною без редагування. Платформа зберігала фінал відкритим, доки не могла визначити, чим він закінчився. На телефоні Алекса працював новий таймер, але тепер він рахував не секунди, а відповідність очікуванням. Дев’яносто два відсотки глядачів чекали, що чоловік першим увійде до коридору.

Алекс відступив на крок.

Коридор здригнувся. Лампи потьмяніли, а прохід звузився на кілька сантиметрів.

— Що ти робиш? — запитала Марта.

— Не стаю Адріаном.

— Якщо двері зачиняться?

— Тоді відчинимо інші.

— У нас немає інших.

— У тебе в руках ціла книга про те, що одна реальність не може бути єдиною.

Марта подивилася на обкладинку. Вона ще не могла прочитати назву, але впізнавала власні примітки на полях. Алекс бачив, як вона намагається згадати зміст і щоразу натрапляє на порожнечу. Книга повернула їй кілька слів, стару кофту й усвідомлення того, ким вона була. Цього вистачило, щоб захотіти вийти, але не вистачало, щоб знати як.

За її спиною з’явилася Віра. Цього разу вона була схожа на Мартину університетську викладачку — сиве волосся, тонкі окуляри, уважний погляд людини, яка вже знає правильну відповідь.

— Сцену потрібно завершити, — сказала вона. — Читачі не можуть чекати нескінченно.

— Вони чекали нового слова, — відповів Алекс. — Вона його написала.

— Це не слово. Це незавершена дія. Адріан має забрати Лію.

— Я не Адріан.

— Дев’яносто шість відсотків вашої аудиторії вважають інакше.

Алекс розстебнув білу сорочку. Під нею була чорна футболка. На внутрішньому боці манжети ще виднів напис: «Павло Дубовик. П’ятдесят два. Геодезист».

— Тоді чотири відсотки мають рацію.

Він зняв сорочку й кинув на підлогу. Щойно тканина торкнулася порога, вона зникла. У дзеркалах Алекс залишився в білому. Відображення не повторили його руху. Десятки однакових чоловіків стояли в коридорі за Мартиною спиною: високі, широкоплечі, спокійні, з рукавами, закоченими до ліктів. Усі дивилися на неї так, наче вже знали її рішення.

Одне з відображень вийшло з дзеркала.

Чоловік був схожий на Алекса, але кращий за нього в усьому, що можна було помітити за кілька секунд. Вищий, молодший, упевненіший. Біла сорочка сиділа бездоганно, на зап’ясті блищав дорогий годинник. Його обличчя складалося з фотографії Алекса, обкладинки Адріана й тих рис, які читачки самі додавали у своїй уяві.

Він підійшов до Марти й простягнув руку.

— Ходімо, — сказав він голосом Алекса. — Я виведу тебе звідси.

Коментарі на дзеркалах вибухнули сердечками. Відповідність очікуванням повернулася до дев’яноста дев’яти відсотків. Коридор став яскравішим, прохід до квартири розширився, а за спиною двійника з’явився інший вихід. За ним виднівся вечірній сад, великий будинок і автомобіль біля сходів. Там уже чекало життя, написане платформою: спільні книги, інтерв’ю, премії, фотографії, продовження. Марті не треба було нічого вигадувати. Достатньо взяти чоловіка за руку.

— Він схожий на тебе, — сказала вона.

— Ні. Він схожий на те, що з мене можна продати.

Двійник усміхнувся.

— Я такий, яким ти завжди хотіла його бачити.

— Я ніколи не хотіла його бачити, — відповіла Марта. — Ми навчалися разом.

— Ви кохали одне одного, але боялися зізнатися.

На дзеркалах з’явилися старі фотографії. На одній Алекс і Марта сиділи в університетському коридорі, торкаючись плечима. На іншій він тримав над нею парасольку. На третій вони стояли біля потяга, наче прощалися перед довгою розлукою. Знімки здавалися справжніми. Марта дивилася на них довше, ніж було потрібно.

— Цього не було, — сказав Алекс.

— Звідки ти знаєш? — запитала вона.

Він дістав із кишені складену фотографію випускників. Папір розмок від поту, обличчя майже зникли, але між ними ще залишалися два бліді силуети.