Розділ 9. Заборонений рукопис

Табличку з номером 214 Алекс зняв і поклав на стіл. За кілька хвилин вона знову висіла на дверях. Він зняв її вдруге, цього разу виніс на кухню й заховав у шухляду під столовими приборами. Коли повернувся до передпокою, на дверях уже була інша — така сама, лише цифри стали золотими. Під ними з’явився дрібний напис: «Не турбувати. Автор працює».

Квартира теж почала змінюватися. На тумбі лежало меню сніданків із логотипом готелю «Едем», у ванній з’явилися маленькі флакони шампуню, а біля ліжка — телефон без кнопок, окрім однієї, позначеної словом «Сервіс». Алекс кілька разів підіймав слухавку. У ній грала тиха музика, а жіночий голос повідомляв, що будь-яке його бажання може бути виконане, якщо воно не суперечить очікуванням аудиторії.

Свої книжки він переніс до кухні, але наступного ранку знайшов їх на полиці над ліжком. Обкладинки змінилися. Тепер на кожній стояв чоловік у білій сорочці, навіть якщо книга розповідала про старого сторожа, який розмовляв із покинутими будинками, або про геодезиста Павла Дубовика. Сам Павло ще залишався в роздрукованому тексті, проте в електронному файлі його вже не було. «Вулиця без адреси» починалася з того, що журналістка Павліна прокидалася в маєтку Марка й не пам’ятала, як туди потрапила.

Алекс вимкнув ноутбук і від’єднав його від мережі. Це не допомогло. На чорному екрані на мить з’явилося повідомлення: «Синхронізацію завершено».

До зустрічі залишався день. Коефіцієнт сумісності з Мартою піднявся до вісімдесяти шести відсотків, хоча Алекс більше не відкривав спільної чернетки. Роман продовжував писатися без нього. П’ята глава вийшла вранці, шоста була запланована на вечір. У тексті Адріан уже знайшов сьомий поверх готелю, побачив двері номера 214 і пообіцяв Лії повернути те, що в неї забрали. Читачі сперечалися, що саме він принесе: обручку, старий лист, фотографію чи книгу, яку Лія нібито написала про їхнє перше кохання.

Платформа охоче підтримувала останню версію. В анотації несподівано з’явилося речення: Колись вона написала для нього книгу. Тепер ця книга може повернути їй пам’ять.

Алекс цього не писав, але видаляти не став. «Літерея» сама дала йому спосіб пронести рукопис. Заборонений предмет перетворювався на романтичний подарунок, а отже, ставав частиною очікуваного сюжету.

Він сфотографував загорнуту коробку так, щоб не було видно назви, й опублікував у блозі короткий допис: Адріан уже знає, що повинен принести Лії. А ви здогадалися? За пів години більшість відповідей стосувалася книги. Читачі пригадували обкладинку з двома вулицями, неправильне ім’я в другій главі та Мартину фразу про першу версію. Хтось написав, що без цього подарунка порятунок героїні не матиме сенсу. Коментар швидко зібрав понад тисячу вподобань.

Застосунок «Едему» знову з’явився на телефоні. Попередження про небезпечний предмет зникло. Замість нього стояло: «Сюжетний реквізит схвалено. Не розкривайте подарунок до зустрічі з героїнею».

Алекс загорнув A Common Yesterday у блискучий папір, перев’язав зеленою стрічкою й поклав до коробки з логотипом «Літереї». Зовні це скидалося на подарункове видання нового роману. Під обкладинку він вклав Мартину записку з кафе, аркуш із реченням про смерть автора та фотографію її рукописних правок, надіслану Елізабет. Окремо додав коротке повідомлення, написане великими літерами: «ЦЕ НАПИСАЛА ТИ. ДО “ЛІТЕРЕЇ”. ТИ ЗНАЛА ДВІ МОВИ. ТИ НЕ КОХАЛА МЕНЕ. Я НЕ ПРИЙШОВ ТЕБЕ ЗАБИРАТИ. Я ЛИШЕ ВІДЧИНЮ ДВЕРІ».

Останні два речення були найважливішими. Платформа вже починала перебудовувати їхнє спільне минуле. У мережі з’явилася стаття про те, що Марта й Алекс познайомилися ще в університеті, але довгі роки приховували почуття. До матеріалу додали фотографію випускників. Алекс пам’ятав цей знімок: між ним і Мартою стояли двоє одногрупників. Тепер їх не було. Марта тримала Алекса під руку, а він дивився на неї з виразом, якого не пам’ятав.

Під фотографією цитували його нібито давнє інтерв’ю: «Деяких людей ми шукаємо в кожній написаній історії».

Алекс ніколи не говорив цієї фрази.

Він роздрукував справжню групову фотографію, що випадково збереглася у старому альбомі матері. На папері між ними ще стояли Олеся й Тарас. Алекс підписав усіх чотирьох і поклав знімок до папки. За кілька годин обличчя Олесі почало бліднути, але підпис залишався. Тарас тримався довше. Можливо, тому, що колись був частиною Мартиного життя, якої вона ще не віддала платформі повністю.

У п’ятницю о пів на другу ночі Алекс одягнув білу сорочку. Інакше готель міг просто не відчинитися. Під нею залишив чорну футболку, а на внутрішньому боці манжети написав ручкою: «Павло Дубовик. П’ятдесят два. Геодезист». Коробку з рукописом поклав у звичайну сумку. Біля виходу озирнувся на квартиру й майже не впізнав її. Кухонні двері зникли, ліжко стало ширшим, на стіні висіла репродукція з двома оголеними силуетами, а замість письмового столу стояла декоративна консоль із вазою. Папка з правилами лежала під матрацом. Поки вона залишалася там, Алекс мав причину повернутися.

Готель «Едем» світився посеред нічної вулиці так, наче навколишні будинки спорудили лише для того, щоб підкреслити його велич. На місці бібліотеки височіла семиповерхова будівля зі скляним фасадом. Крізь нього було видно мармуровий хол, золоті люстри та людей, які сиділи парами. Одиноких відвідувачів не було навіть уночі.

На вході Алекс приклав телефон до зчитувача. Екран показав його ім’я, назву роману й коефіцієнт сумісності — вісімдесят вісім відсотків. Нижче стояв статус: «Головний герой. Тимчасовий допуск».