Розділ 5. Кафе, якого не було

У чорній сорочці кафе не існувало.

Алекс приїхав за двадцять хвилин до призначеного часу. Адреса привела його до вузького тротуару між двома старими будинками. Вони справді стояли впритул: сіра стіна одного переходила в цегляну стіну іншого, не залишаючи місця навіть для сміттєвого контейнера. На першому поверсі працювали аптека й магазин мобільних аксесуарів. Між ними висіла водостічна труба.

Жодної вулиці.

Жодних скляних дверей.

Жодного кафе «Поріг».

Алекс обійшов квартал, перевірив номер будинку й відкрив карту ще раз. Позначка стояла просто посеред спільної стіни. У відгуках не було жодного запису. Пошук знаходив кілька закладів із подібними назвами, але всі вони розташовувалися в інших районах.

О 18:52 телефон показав повідомлення:

Ви перебуваєте поруч із місцем зустрічі.

Переконайтеся, що ваш зовнішній вигляд відповідає підтвердженому авторському профілю.

Алекс натиснув Продовжити.

Особу не розпізнано.

Він сфотографував себе камерою. Система порівнювала зображення кілька секунд, потім виділила чорну сорочку червоною рамкою.

Виявлено невідповідність авторському образу.

Білу сорочку Алекс привіз із собою. Викинути її втретє він не намагався. Поклав у пакет, кинув на заднє сидіння й вирішив, що в крайньому разі використає як доказ того, що поступово божеволіє.

Переодягатися посеред вулиці не хотілося. Він повернувся до автомобіля, сів на заднє сидіння й натягнув сорочку. Вона знову сіла бездоганно. Верхній ґудзик Алекс принципово залишив розстебнутим, але, побачивши себе в дзеркалі, зрозумів, що саме цього від нього й очікували.

Телефон коротко завібрував.

Особу підтверджено.

Коли Алекс повернувся до будинків, між аптекою та магазином уже був прохід.

Вузька вулиця тягнулася туди, де мали стояти під’їзди, квартири й несучі стіни. Будинки по обидва боки здавалися значно вищими, ніж із головної дороги. На перших поверхах світилися вітрини ресторанів, ювелірних магазинів і салонів вечірніх суконь. Над бруківкою висіли теплі золоті ліхтарі. Автомобілів не було, але біля входів стояли чоловіки у формі й відчиняли двері людям, котрі під’їжджали невідомо звідки.

Алекс озирнувся. За спиною залишався звичайний тротуар, аптека й потік машин. Перехожі не дивилися в бік нової вулиці. Жінка з пакетом пройшла так близько до проходу, що мала б побачити його, але лише обігнула водостічну трубу й пішла далі.

Над першими скляними дверима праворуч золотими літерами було написано:

ПОРІГ

Кафе виглядало саме так, як Алекс описав у романі. Темні дерев’яні столи. М’які крісла. Золоті світильники. Величезні вікна, за якими місто здавалося дорожчим, ніж було насправді.

Водночас деталей стало значно більше. Біля входу стояла мармурова стійка, якої він не вигадував. Уздовж стін тягнулися полиці з пляшками вина. На чорних серветках золотом вишили назву закладу. За кожним столом сиділа пара: чоловік у білій або чорній сорочці й жінка у вечірній сукні. Самотніх відвідувачів не було.

Хостес усміхнулася Алексу.

— Пане Лойер, на вас чекають.

Він не називався.

Жінка провела його до столика біля вікна. Марта сиділа спиною до входу. На ній була темно-зелена сукня з відкритими плечима. Волосся лежало так само бездоганно, як на фотографії в авторському профілі. Перед нею стояла чашка кави, до якої вона не торкалася.

— Твій співавтор прибув, — повідомила хостес.

Не пані Левицька. Не ваш гість.

Твій співавтор.

Марта підвелася. Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Обличчя залишалося її, але здавалося завершенішим, ніж мало бути людське обличчя. Зникла маленька складка між бровами, яка з’являлася, коли Марта не погоджувалася зі співрозмовником. На лівій щоці більше не було ледь помітного шраму від дитячого падіння. Навіть погляд став іншим: спокійним, прямим і трохи порожнім, як у людини, котра вже знає правильну реакцію на кожну можливу фразу.

— Рада тебе бачити, — сказала вона.

— Я теж.

Алекс хотів обійняти її, як давню знайому, але не був упевнений, чи дозволяють правила. Марта сама зробила крок і коротко торкнулася його плеча. У ту саму мить десь збоку клацнула камера.

За сусіднім столиком сидів фотограф.

— Для анонсу спільного проєкту, — пояснила хостес. — Поводьтеся природно.

Вона пересунула їх ближче одне до одного й зробила ще кілька знімків. На останньому попросила Алекса стати позаду Марти.

— Руку можна покласти на талію.

— Не можна, — відповів Алекс.

Хостес продовжувала усміхатися.

— Звісно. Ми поважаємо особисті кордони кожного автора.