Розділ 1. Аванс

Лист від Марти прийшов о 02:14 разом із тридцятьма тисячами гривень.

Гроші Алекс Лойер помітив першими. Телефон коротко завібрував на тумбочці, екран освітив темну кімнату, і банківський застосунок повідомив про зарахування коштів від компанії, назву якої він спочатку прочитав неправильно.

LITEREA MEDIA. Авторський аванс.

Алекс сів на ліжку й перевірив суму ще раз. Тридцять тисяч. Не триста гривень роялті, не повернення боргу й не помилковий переказ від людини з прізвищем Літерея. У призначенні платежу стояло:

Попередня виплата за майбутній спільний твір.

Жодного спільного твору Алекс не планував. Останні пів року він узагалі намагався не планувати творів, бо мав кілька незавершених рукописів, дев’ять файлів із назвами на кшталт «Новий роман», «Новий роман 2» і «Це вже точно новий роман», а також достатньо досвіду, щоб знати: новий задум завжди здається геніальним лише до того моменту, коли потребує другого розділу.

За хвилину надійшов електронний лист.

Тема: Конфіденційне запрошення до співавторства

Алекс відкрив його на телефоні.

Шановний пане Лойер!

Авторка бестселерів Марта Левицька обрала вас для участі в новому комерційному проєкті платформи «Літерея». Запланований твір буде опубліковано під подвійним авторством із рівним розподілом належних авторам виплат.

Пані Левицька вже внесла початковий аванс як підтвердження серйозності пропозиції. У разі вашої відмови кошти буде автоматично повернено відправниці протягом тридцяти робочих днів.

Алекс перечитав ім’я.

Марту він не бачив майже три роки. Колись вони навчалися в одній групі, сиділи через прохід на лекціях і сперечалися про речі, які тоді здавалися важливішими за майбутню оренду, зарплату й кількість продажів. Вона перекладала речення десятьма способами, а потім доводила, що дев’ять із них зраджують автора. Алекс вважав, що автор переживе. Марта казала, що саме з таких дрібних зрад і починається смерть тексту.

Після університету вони ще якийсь час листувалися. Марта розповіла про англомовний роман, Алекс надіслав їй кілька своїх оповідань, на які вона відповіла надто чесно, щоб це можна було назвати підтримкою. Потім її книга з’явилася на «Літереї», змінила назву, обкладинку й жанр. Алекс кілька разів бачив рекламу, збирався прочитати й щоразу відкладав. Згодом Марта стала з’являтися на фотографіях із літературних вечорів у сукнях, яких раніше не носила, поруч із банерами, на яких чоловіки дивилися на жінок згори вниз.

Останнє особисте повідомлення від неї складалося з трьох слів:

Ти ще пишеш?

Алекс відповів:

На жаль, так.

Марта поставила усміхнений значок. Після цього їхнє листування перетворилося на привітання з днями народження, а потім зникло зовсім.

Він прокрутив лист далі.

Пані Левицька повідомила, що для майбутнього твору їй потрібен автор, якому вона може довіряти. На її прохання додаємо особисте звернення.

Нижче стояв текст без підпису.

Буває, я досі згадую нашу поїздку до Праги після другого курсу.

Алекс насупився. Вони ніколи не їздили до Праги. Після другого курсу він два місяці працював на складі будівельних матеріалів, а Марта перекладала інструкції до китайської техніки.

Іноді мені сниться жовтий будинок біля Влтави, у якому ми жили.

У Празі вони не жили тим більше.

Досі не можу повірити, що ти витяг мене з води, хоча сам не вмів плавати.

Алекс чудово плавав. Марта знала це, бо в університетському басейні він одного разу програв їй заплив і пів року пояснював, що поступився з ввічливості.

А ще пам’ятаєш нашу домовленість: якщо хтось із нас стане успішним першим, то обов’язково запросить іншого написати продовження?

Такої домовленості теж не існувало. Навіть жартома.

Останнє речення було справжнім.

Ти завжди казав, що в добре відредагованому тексті випадковими бувають лише автори.

Алекс вимовив фразу вголос. Він справді сказав це на третьому курсі, коли викладачка назвала очевидну помилку перекладача творчим рішенням. Марта сміялася так голосно, що їх обох попросили залишити аудиторію. Цю фразу вони більше ніде не писали й нікому не повторювали.

Отже, лист був від неї.

Або принаймні його укладала людина, яка мала доступ до Мартиного минулого.

Алекс відкрив її номер. Контакт залишався у телефоні, хоча фотографія зникла. Натиснув виклик. Замість гудків жіночий голос повідомив, що набраний номер не обслуговується. Він спробував зателефонувати через месенджер. Обліковий запис існував, але кнопка виклику була неактивною, а в історії листування залишилися тільки два повідомлення: посилання на інтерв’ю Марти та його відповідь із привітанням.

Запитання «Ти ще пишеш?» зникло.