НЕБО ХАЙ ВПАДЕ – ЗЕМЛЯ РОЗКОЛЕТЬСЯ...

НЕБО ХАЙ ВПАДЕ – ЗЕМЛЯ РОЗКОЛЕТЬСЯ

Парасолька кольору багрянцю,                                                   

Захистить від крові – не дощу,                                                     

Білу одіж юного обранця –                                                           

Й тихий шепіт :"Вже не відпущу!"                                             

Що він мав, окрім палкого серця,                                                

Відданого в руки божества?

Крізь століття в спогадах озветься,

Врода незрівнянного лиця.

Він страждав холодними ночами –

Лиш жадання гріло його кров,

І слова, що в купі з молитвами

На вівтар звели земну любов.

Хто сказав, що демони – не люди,

Бо не б'ються в грудях їх серця?

Я є тим, хто попри пересуди

За любов віддав колись життя.

В тиші ночі вогником блукав я,

Безіменний... Що зробити міг?

І хоч як би щиро не кохав я,

Та розлука стала на поріг.

Ран моїх кленове листя осені –

Заховає від очей твоїх,

Я ж благав, аби лиш довелось мені

Квітку принести тобі до ніг.

Цвіт простий, – Принца не гідний він,

Та це все, що має сирота…

Кинутий всіма – душею ж відданий

Тому, кому завдячує життям.

Ким я став? Тремтять від мого імені,

Шлях мені бояться перейти.

Та ніхто не знає, що в душі моїй

Мантрою звучать слова твої.

Я кричав, що світ цей остогид мені

Що волію знищити усіх!

Звіром вив, що боляче мені

Й мовив ти: "для мене лиш живи!"

То не зорі срібні, то метелики

Шлях тобі освітлюють вночі…

І летять увись сотні ліхтариків:

Їх колись я бачив уві сні.

Небо хай впаде – земля розколеться,

Демонами стануть всі святі...

Байдуже мені, допоки теплиться

Дотик божества в моїй руці.

19.01.2025 р.  Ш. Д.

(Світлину позичила з мережі Інтернет)