69. Нова сторінка світу

Міла сиділа у своїй кімнаті, дивлячись на дитяче ліжечко, де тихо спав їхній син.
Його маленьке тіло дихало рівно, майже безшумно, але вона відчувала вібрації, що йшли від нього, немов струни тонкої арфи, що ледь чутно звучать у всьому будинку.
Це був її ангел, її міст між минулим і майбутнім, між світлом і темрявою.
Вона закрила очі і прислухалася до власного серця.
Дев’ять місяців віддавала сили, переживала страхи, радості, сумніви, і тепер відчувала, що втома не просто фізична — це була втома від сумнівів, від постійної боротьби з невидимими лініями долі.
Але вона також знала: ця втома — сила, що зробила її готовою до нового.
Її спів з дитячої кімнати тривав тихо, майже непомітно, але кожна нота була насичена сенсом.
Це була пісня дозволу, пісня межі, пісня повільності — і тепер пісня любові.
Кожен звук, кожен подих лягав у простір, у кожну клітину будинку, у кожну душу, що могла почути.
Міла відчула, як цей спів відгукується не лише в ній, а й у світі навколо.
Вона знала, що Бафомет більше не ворог.
Він був поруч — не як загроза, а як спогад про баланс, про темряву, що не завжди зло, а лише частина цілого.
І вона усвідомила: її сила не лише в тому, щоб змінювати людей чи світ, а в тому, щоб домовлятися, тримати, берегти.
Міла глибоко вдихнула.
Вона відчула: її душа і тіло тепер не просто співучасники долі — вони її хранителі.
І щоразу, коли вона допомагала комусь знайти правду, прийняти себе, зберегти рівновагу, вона розширювала поле світу — невидимо, без пафосу, без помітних подвигів.
Олег увійшов тихо, присів поруч і взяв її за руку. Вона відчула його присутність так само ясно, як раніше відчувала світло, що лягало на сина.
Він не говорив нічого — і не треба було.
Вони знали одне одного без слів.
Міла подумала: усе, що вона робила, усе, що вони пережили — війна, страхи, темрява, маленькі і великі перемоги — не марно.
Світ стає кращим не миттєво, а крапля за краплею, дія за дією, співом за співом, любов’ю за любов’ю.
Вона знову почала співати, тихо, майже пошепки, і цього разу вона дозволила собі відчути щастя.
Це був її дар, її місія і її мир водночас.
І поки пісня лягала на простір Києва, Міла знала: вона і її сім’я — маленьке, але потужне джерело світла.
Світ спав.
І водночас жив.
А Міла посміхнулася: тепер її спів і її дії несуть світло не лише для неї, не лише для Києва, а для всіх, хто здатен чути, відчувати, любити.
І навіть якщо життя покаже темряву, вона знає, що не сама — поруч Олег, поруч їхній син, поруч ті сили, які раніше здавалися чужими і страшними, а тепер стали її союзниками.
Бафомет, темрява, біль і сум — усе це не вороги, а частини балансу, і тепер Міла розуміла, як з ними домовлятися, не втрачаючи себе і не знищуючи інших.
І в цій тиші, що огортала висотку, здавалося, що сам Київ прислухається.
Прислухається до маленького голосу пісні, що тримає рівновагу, до серця Міли, що б’ється поруч із серцем Олега,
і до дихання новонародженого, яке вже несе силу всього роду.
Світ не завершився.
Він просто почав нову сторінку.