53. Забута пісня третя. Пісня повільності

Міла помітила це не одразу.
Спочатку — як втому, що не минає після сну. Потім — як дивну порожнечу після днів, які формально були “успішними”.
Вона вигравала справи.
Зустрічалася з людьми, які говорили правильні слова.
Писала тексти, які торкалися інших.
Її голос — записаний, переданий, не підписаний іменем — ширився далі, ніж вона могла уявити.
І все ж усередині було відчуття, ніби вона постійно запізнюється.
Не на події.
На себе.
Світ навколо рухався швидко. Занадто швидко для того, щоб у ньому залишалося місце для відчуттів. Навіть біль тут був поспіхом — проковтнутим, не прожитим, загнаним у слова “тримайся” і “далі буде”.
Міла вперше зупинилася посеред дня. Просто сіла на лавці, не діставши телефон, не плануючи наступний крок.
І раптом відчула, як у тілі щось почало опиратися.
Ніби частина її давно кричала:
Досить. Я не встигаю бути живою.
Того ж тижня до неї прийшла жінка. Вона говорила швидко, ковтаючи слова, ніби боялася, що якщо зупиниться — все розсиплеться.
— У мене суд через три дні. Я не знаю, що робити. Я не сплю, не їм, у мене серце вискакує з грудей. Мені потрібно рішення. Швидке. Конкретне.
Міла слухала — і чула не історію справи, а темп.
Рваний. Ламаний. Зляканий.
— А що буде, якщо ми зараз не шукатимемо рішення? — спитала вона тихо.
Жінка завмерла.
— Як це?
— Якщо ми спробуємо не бігти, — пояснила Міла. — А сповільнитись.
— У мене немає на це часу, — майже закричала та. — Моє життя руйнується!
І тут Міла відчула, як у ній відгукується знайоме — бажання врятувати, взяти на себе, пришвидшити процес, закрити всі діри.
Бафомет любив швидкість.
У ній люди не ставили запитань.
У ній вони погоджувалися.
Але Міла зробила інакше.
— Сядьте, — сказала вона. — Поставте ноги на підлогу. Не для мене. Для себе.
Жінка подивилася з недовірою, але сіла.
— Подихайте, — продовжила Міла. — Не глибоко. Просто повільно.
— Це не допоможе, — прошепотіла вона.
— Допоможе не справі, — відповіла Міла. — Вам.
Мовчання тривало довше, ніж було зручно.
І саме в цьому мовчанні сталося щось важливе.
Жінка раптом заплакала. Не істерично. Тихо. Ніби вперше дозволила собі не встигати.
— Я так втомилась, — сказала вона. — Я весь час намагаюся бути швидкою, сильною, ефективною. А мені просто страшно.
Міла не відповідала одразу. Вона відчула, як у просторі змінюється густина — ніби час розтягується, даючи місце диханню.
— Світ не зламається, якщо ви на мить зупинитесь, — сказала вона. — Але ви можете зламатися, якщо не зупинитесь ніколи.
Після цієї зустрічі Міла почала експериментувати з повільністю. Не як з ідеєю. Як з практикою.
Вона перестала відповідати одразу.
Перестала приймати рішення в піковій напрузі.
Перестала вважати паузу слабкістю.
І світ… не покарав її.
Навпаки.
Суд перенесли.
Конфлікт у медіації несподівано сам розрядився, коли сторони мали час подумати.
Люди почали повертатися не з вимогами, а з питаннями.
Бафомет з’явився, як завжди, коли щось починало працювати не за його логікою.
Ти гальмуєш процеси, — сказав він.
Швидкість — це сила.
— Швидкість — це втеча, — відповіла Міла. — А я більше не тікаю.
Вона зрозуміла: повільність — це не відмова від дії.
Це дія, в якій людина встигає бути присутньою.
Тієї ночі їй снилося, що світ рухається повільніше. Люди йдуть не натовпами, а парами. Не кричать — говорять. Не хапають — торкаються.
Вранці вона прокинулась із дивним відчуттям: ніби встигла за ніч прожити день.
Олег дивився на неї і, ніжно поцілувавши, сказав: — Ти виглядаєш відпочившою і ще красивішою з кожним днем. Ти стала… тихішою.
Міла усміхнулася. — Я стала встигати себе чути.
Вона зрозуміла: пісня повільності — це не про темп.
Це про гідність.
Про право не відповідати одразу.
Про право не знати.
Про право жити не в режимі “вижити”.

І в цьому ритмі Бафомет слабшав.
Бо він не вмів чекати.