51. Забута пісня перша. Пісня тиші. Мистецтво не втручатися

Нова клієнтка Міли прийшла з відчаєм, який не потребував пояснень.
Її було видно одразу — по тому, як вона сіла. Не обережно, не напружено, а ніби падаючи всередину крісла, яке мало витримати ще одну людину з історією.
— Я більше не можу, — сказала вона майже беззвучно. — Я зробила все правильно. Я говорила, я пояснювала, я терпіла, я боролася. А стало тільки гірше.
Це була справа про розлучення. Про дитину. Про “я маю рацію”.
Такі справи Міла знала добре. Зазвичай у них приходили з готовими списками доказів і очікуванням, що хтось підтвердить: ти жертва, тебе зрадили, тобі винні.
Але ця жінка не просила вже підтвердження.
Вона просила паузу. Втомленими від тривалого напруження  очима жінка заговорила "душею" до Міли:
— Я хочу, щоб він зрозумів, — сказала вона. — Хоч раз.
— Що саме? — тихо спитала Міла.
— Як мені було.
І тут Міла відчула знайоме бажання.
Зробити щось. Сказати правильні слова. Запропонувати техніку. Дати інструмент.
Бафомет завжди був десь поруч у такі моменти.
Не як голос — як імпульс.
Зараз. Впливай. Це твій шанс.
Але цього разу Міла не поспішила.
Її зупинив не образ, не символ — відчуття.
Ту мить, коли світ не потребував її втручання, щоб не розвалитися. Згадала силу запитань, коли потрібно щоб людина почула себе.
— А якщо він не зрозуміє? — спитала вона.
Жінка здригнулася.
— Тоді… — її голос зламався. — Тоді виходить, що все було дарма.
І ось тут Міла почула пісню.
Вона не звучала як мелодія.
Вона була схожа на паузу між нотами.
На те, що світ зазвичай намагається заповнити будь-чим — словами, рішеннями, поясненнями.
— А якщо не дарма? — сказала Міла. — А якщо це було потрібно не для того, щоб він зрозумів… а щоб ви змогли зупинитися?
— Зупинитися? — клієнтка дивилася розгублено.
— Ви воюєте вже довго, — тихо сказала Міла. — Навіть коли мовчите. А що буде, якщо ви перестанете?
— Він подумає, що я здалася.
— А що, якщо ви просто вийдете з бою? Що ви отримаєте? 
Це питання зависло в повітрі.
Ніхто не поспішав його рятувати.
Міла нічого більше не сказала.
Вона не давала порад. Не будувала стратегію. Вона просто була поруч у тиші, яка почала лякати — а потім заспокоювати.
Коли жінка пішла, Міла довго сиділа сама.
І тільки тоді зрозуміла:
вона використала забуту пісню.
Не пісню дії.
А пісню відмови.
Тієї ж ночі їй написали з суду.
Інша сторона несподівано відкликала частину вимог. Без пояснень.
Міла не здивувалася.
Бафомет мовчав.
Він не любив тишу.
У ній йому не було за що вчепитися.
Міла поклала руку на живіт і подумала:
Світ не завжди потребує, щоб його рятували. Іноді йому просто потрібно, щоб хтось не заважав йому згадати себе.