50. Забуті пісні

Міла довго не могла зрозуміти, чому називає це саме піснями.
Вона не чула мелодій. Не було слів, нот чи ритму, який можна записати. Але в кожному спогаді, що приходив до неї, була хвиля — як у диханні, як у колисковій, яку співають не голосом, а тілом.
Забуті пісні не виконували. Їх пам’ятали.
Колись, ще до храмів і воєн, люди знали: світ реагує не на силу, а на налаштованість. Вони не намагалися змінити реальність — вони входили з нею в резонанс. І саме це згодом назвуть магією, хоча тоді це було просто способом жити.
Перша пісня була найпростішою. Її називали Піснею повернення.
Коли людина губила себе — у страху, втраті, рішенні, яке розривало зсередини, — вона не бігла шукати відповіді назовні. Вона зупинялася. Торкалася землі, води або власного серця — і чекала, доки внутрішній шум вляжеться.
Це не було медитацією. Це було нагадуванням тілу: ти вдома.
Міла помітила: сучасні люди бояться зупинки. Тиша для них — загроза. Бо в тиші стає чути те, що довго ігнорували. Саме тому ця пісня була забута першою. Вона заважала Бафомету. Бо той живився поспіхом.
Друга пісня називалася Піснею межі.
Її співали ті, хто вмів казати «досить» без злості. Вона вчила відрізняти співчуття від самознищення. Люди знали: допомога, дана всупереч собі, стає боргом. А борг завжди повертається болем.
Колись дітей навчали цьому змалку. Їм дозволяли відмовлятися. Їм показували, що любов не зникає, якщо ти обираєш себе. Але згодом світ вирішив, що зручніші ті, хто не має меж.
І пісня замовкла.
Міла впізнала її, коли вперше дозволила собі не прийти туди, де її чекали як ресурс. Вона чекала провини — але прийшло полегшення. І разом з ним — тиха радість, що світ не впав.
Третя пісня була найнебезпечнішою. Її називали Піснею присутності.
Вона не обіцяла полегшення. Вона не зцілювала. Вона просто не дозволяла тікати.
Ті, хто знав її, могли бути поряд із чужим болем, не намагаючись його забрати. Вони не заспокоювали, не давали порад, не пояснювали. Вони залишалися. І цього часто було достатньо, щоб біль почав трансформуватися сам.
Саме цю пісню Бафомет ненавидів найбільше. Бо в присутності без контролю він втрачав вплив. Його шепіт потребував реакції. А там, де людина просто була, без страху і без бажання виправити, — йому не було за що зачепитися.
Четверта пісня була тихою і майже зниклою. Пісня тіла.
Колись люди довіряли відчуттям більше, ніж словам. Вони знали: тіло не бреше, воно лише говорить мовою, яку треба вивчити. Напруга означала «ні». Легкість — «так». Втома — «досить».
Але з часом тіло почали ламати під ідеї. Під цілі. Під віру. Під обов’язок.
І тепер люди дивувалися, чому не відчувають радості навіть у правильному житті.
Міла відновлювала цю пісню поступово. Вона перестала змушувати себе. Перестала йти туди, де тіло стискалося. Перестала пояснювати це логікою. І світ, як не дивно, пристосувався.
П’ята пісня не мала назви. Її співали лише вдвох.
Це була пісня синхронності. Коли дві душі не намагаються злитися, але й не відгороджуються. Коли любов — не полон і не битва, а простір, у якому обом можна дихати.
Міла зрозуміла: саме ця пісня народжує зачаровані серця. Не екстаз, не драма, не пристрасть на межі. А тиха, стійка взаємність.
Такі зв’язки не кричать. Але вони змінюють поле.
Бафомет колись намагався переписати ці пісні. Він зробив із них ритуали, жертви, складні системи. Бо коли щось просте — воно не піддається контролю.
Та пісні не зникли. Вони просто чекали.
І Міла зрозуміла: її завдання не в тому, щоб навчити світ. І не в тому, щоб співати голосно.
Її завдання — пам’ятати. Жити так, ніби ці пісні ніколи не зникали. І тоді хтось поруч раптом упізнає мелодію. І почне наспівувати свою.