46. Війна для світу в його пам'яті

Міла ні дня не полишала думки про порятунок світу. Принаймі, побудову плану, як вона може в цьому допомогти світу.  Міла заперечувала Бафомету, що готова пожертвувати собою, але вона надто сильно любила людей. Проте, вона відчувала, що є шлях, про який Бофомет мовчить. Завжди є рішення і шлях, коли ми не бачимо вже виходу, завжди є інший шлях! 

Війни ніколи не починалися з ненависті.
Це було перше, що Міла зрозуміла, коли торкнулася пам’яті світу.
Вони починалися з образи.
З ідеї справедливості.
З обіцянки захисту.
Кожна війна мала благородне ім’я. Її називали очищенням, визволенням, необхідністю, останнім шансом. Людство знову і знову вірила, що цього разу — інакше. Що цього разу зло буде остаточно переможене.
Але війна завжди приходила не сама.
Разом із нею приходив Бафомет.
Не як бог.
Не як демон.
А як принцип.
Він не створював війну — він користувався нею.
У давні часи люди билися за землю і воду. Вони вірили, що ресурси обмежені, і тому хтось мусить програти. Бафомет стояв осторонь і підсилював цей страх. Він шепотів: якщо не ти — то тебе. І люди погоджувалися.
Потім були війни за віру. Люди різали одне одного, думаючи, що захищають істину. Бафомет навчив їх найстрашнішого — вбивати з чистим серцем. Він дав їм відчуття моральної переваги. І саме тоді людство вперше зробило фатальний висновок: жорстокість може бути святою.
Війни закінчувалися завжди однаково — виснаженням. Коли вже нікому було воювати. Коли поля ставали цвинтарями, а міста — порожніми оболонками. Люди клялися: більше ніколи.
І робили перший висновок: потрібні правила.
Так з’являлися угоди, кордони, договори. Світ переконував себе, що тепер усе під контролем. Але Бафомет не зникав. Він просто змінював форму.
Наступні війни починалися не з мечів, а з ідей.
Не з армій, а з мови.
Не з ненависті, а з поділу.
Ми і вони.
Правильні і неправильні.
Гідні і зайві.
Людство зробило другий висновок: не всі люди однакові. І Бафомет посміхнувся. Бо тепер йому не потрібно було підбурювати — люди самі відсікали одне одного.
Війни ставали масштабнішими. Швидшими. Холоднішими. Вони торкалися не лише тіл, а й пам’яті. Люди навчились стирати цілі покоління не лише фізично, а й символічно.
Після кожної катастрофи людство знову казало: ми винесли урок.
І кожного разу урок був неповним.
Бо ніхто не хотів дивитися на головне.
Бафомет живився не кров’ю.
Він живився виправданням.
Коли люди казали: у нас не було вибору.
Коли казали: інакше не можна.
Коли казали: це заради майбутнього.
У сучасних війнах він став майже невидимим. Йому більше не потрібні були храми чи ідоли. Він оселився в цифрах, зведеннях, статистиці. У словах «побічні втрати» і «прийнятна ціна».
Міла бачила це ясно.
Кожного разу, коли світ доходив до межі, з’являлися люди, які не брали до рук зброї. Їх завжди було мало. Їх називали слабкими, наївними, зрадниками. Але саме вони виявлялися точками зламу.
Бо вони робили інший висновок.
Не як перемогти.
А як не стати тим, з ким воюєш.
Саме тому Бафомет їх ненавидів.
Він не боявся сили. Він боявся відмови. Відмови приймати його логіку. Відмови платити ту саму ціну знову і знову.
Міла зрозуміла: війни закінчуються не миром. Вони закінчуються усвідомленням. Але це усвідомлення ніколи не стає масовим одразу. Воно проростає через окремі серця.
Через матерів.
Через дітей.
Через тих, хто пам’ятає біль не як статистику, а як дотик.
І, можливо, цього разу висновок буде іншим.
Не як не допустити війну.
А як не дати їй з’їсти душу.
І якщо хоча б одна людина зробить цей вибір —
Бафомет знову стане слабшим.
Бо він безсилий там, де люди відмовляються виправдовувати зло.