45. Світ завжди живе своїм життям

Світ не вибухнув. Не впав. Не змінився раптово. Він просто… стих.
Міла прокинулася вранці від тиші. Не тієї тривожної, що завжди змушує слухати, чи немає вибухів, і не тієї порожньої, яка давить. Це була інша тиша — жива. Вона лежала поруч з Олегом і відчувала, як його дихання не бореться зі сном, а пливе разом із ним.
Її перша думка була дивною:
Чому мені не боляче?
Раніше любов завжди приходила з напругою. З очікуванням удару. З готовністю втратити. Навіть у найсвітліші моменти десь у глибині жила тривога: це ненадовго.
А тепер — ні.
Вона прислухалася до себе, ніби шукала знайомий жар у грудях, той самий вогонь, який колись зводив з розуму. Але замість нього було тепло. Спокійне. Стійке.
— Ти не спиш? — тихо спитав Олег, не відкриваючи очей.
— Ні.
— Про що думаєш?
Міла зробила паузу. Колись вона б почала пояснювати. Аналізувати. Шукати слова. А тепер сказала просто:
— Про те, що мені добре.
Олег усміхнувся. Не так, як раніше — не переможно, не з полегшенням, а з вибором. Він не тягнувся до неї, не намагався втримати момент. Просто поклав руку їй на плече, ніби підтверджуючи: я тут.
І саме це було найдивнішим.
У наступні дні Міла помітила ще одну річ: її сила не зникла. Але й не виривалася назовні, як раніше. Вона не відчувала потреби щось доводити світу. Не шукала знаків, не прислухалася до кожного поруху енергії.
Суди, зустрічі, медіації — все тривало. Але ніби на іншій частоті.
На одному із засідань суддя довго мовчав, дивлячись у матеріали справи. Справа стосувалася дитини — стандартна, складна, з двома сторонами, які давно перестали чути одна одну. Міла чекала звичного спротиву, напруги, боротьби.
Але суддя раптом зняв окуляри і сказав:
— Я не готовий сьогодні приймати рішення. Я хочу, щоб ви спробували поговорити. Без адвокатів. Просто як батьки.
Міла нічого не зробила. Не втрутилася. Не направляла. Але коли вийшла із зали, відчула, як у просторі ніби зменшився тиск.
Вона почала помічати такі мікрозрушення всюди.
У черзі в магазині.
У поглядах людей.
У словах, які раніше ранили, а тепер — зупинялися на півдорозі.
І водночас її не полишав страх.
А якщо це не любов?
А якщо це просто втома?
А якщо без болю я — порожня?
Одного вечора вона зізналася Олегу:
— Мені страшно.
— Чого?
— Що я втрачу себе. Що якщо забрати весь вогонь, усю драму, усю боротьбу — я стану ніким.
Олег довго мовчав. Потім сказав:
— Можливо, ти вперше перестала бути інструментом.
Ці слова вдарили глибше, ніж будь-які одкровення.
Тієї ночі Міла не спала. Вона дивилася у стелю і вперше дозволила собі подумати:
А що, якщо Бафомет не зник… а просто перестав бути головним?
Він прийшов не одразу.
Він завжди з’являвся тоді, коли Міла починала менше його потребувати. Цього разу він не мав ані темряви, ані величі. Лише спокійна, майже ділова присутність.
— Ти змінюєш траєкторію, — сказав він.
Міла сиділа біля вікна, тримаючи чашку чаю обома руками. За склом ішов дощ — не сильний, не слабкий. Рівний.
— Я живу, — відповіла вона.
— Ти витрачаєш потенціал.
— Я його використовую інакше.
Бафомет усміхнувся. Цього разу без зверхності.
— Світ не змінюється через спокій, — сказав він. — Світ змінюється через напругу.
— Світ ламається через неї, — спокійно відповіла Міла.
Він підійшов ближче.
— Ти можеш зробити більше. Ти знаєш це. Війни не закінчуються самі. Їм потрібен поштовх. Жертва.
Міла відчула, як дитина в її тілі ледь ворухнулася. Не страхом. Ні. Скоріше — нагадуванням.
— Я не жертва, — сказала вона. — І моя дитина — теж.
— Ти егоїстка, — відповів Бафомет тихо. — Коли обираєш особисте замість загального.
І ось тут щось у ній остаточно стало на місце.
— Ні, — сказала Міла. — Егоїзм — це використовувати душі заради ідеї. Навіть великої.
Він мовчав. Вперше.
— Ти боїшся втратити мене, — додала вона. — Але правда в тому, що ти ніколи не володів мною повністю.
— Без мене ти нічого не зміниш.
— Без мене ти нічого не можеш, — спокійно сказала вона.
Бафомет відступив. Не зник. Просто… ослаб.