42. Сила, що не забирає

Міла не тікала від реальності.
Ракет ставало більше.
«Шахеди» входили в ніч, як звичний фон — страшний, але вже майже буденний.
Розмови про мир не стихали — навпаки, вони стали гучнішими, наполегливішими, іноді майже агресивними.
Світ вимагав від неї більше.
Але вперше вона не кинулась назустріч.
Усередині щось стало на свої місця — тихо, без декларацій.
Ніби хтось нарешті вимкнув зайві голоси.
На перший план вийшло просте.
Її половинка.
Її дитина.
Не як втеча.
Не як зрада світу.
А як точка опори.
Вона відчула це одного ранку, коли прокинулась від глухого вибуху десь далеко — і замість звичної хвилі напруги її накрило інше відчуття.
Спокій.
Рука лягла на живіт — і там було тепло. Не фізичне.
Живе.
— Ми разом, — прошепотіла вона, сама не знаючи, кому.
І саме в цю мить вона зрозуміла:
тепер вона не одна навіть у тиші.
Міла продовжувала допомагати.
Вона не зникла зі світу — просто перестала рятувати його ціною себе.
Суди.
Зустрічі.
Розмови, де слово могло зупинити насильство швидше, ніж наказ.
І щоразу, коли вона вкладала силу — щось змінювалося інакше.
Раніше після таких днів вона поверталась виснаженою, ніби з неї витягли все до останньої краплі.
Тепер — ні.
Тепер після допомоги іншим вона відчувала… наповнення.
Ніби енергія не витрачалась, а циркулювала.
Вона вперше звернула на це увагу після одного складного засідання, де рішення могло зламати кілька життів — або зберегти їх.
Вона говорила спокійно.
Без магічного тиску.
Без того темного імпульсу, що раніше приходив разом із Бафометом.
Просто — правдою.
І коли все закінчилось, вона відчула, як у животі з’явився м’який, хвильовий рух — ніби відгук.
Не слабкість.
Відповідь.
Вона зупинилась посеред коридору, поклала руку на живіт — і вперше ясно усвідомила:
Дитина не забирає її силу.
Вона помножує її.
Міла почала прислухатись.
Коли вона діяла з любові — сили ставало більше.
Коли з обов’язку — вона слабшала.
Коли з страху — енергія зникала.
Це було так просто, що лякало.
І тоді вона зрозуміла ще одне.
Бафомет слабне.
Не різко.
Не з люттю.
Він просто переставав мати доступ.
Вона більше не відчувала того холодного тиску після великих рішень.
Не було вимоги «ще».
Не було шепоту про жертви.
Ніби він стояв десь поруч — але не міг увійти.
Бо в її силі з’явилась умова, яку він не міг прийняти:
нічого не брати ціною життя.
Вона не кидала виклик.
Не воювала.
Вона просто перестала бути зручною.
Одного вечора, коли знову звучала сирена, Міла сиділа на підлозі біля ліжка, притулившись спиною до стіни.
Раніше в такі моменти вона збирала енергію — напружувалась, слухала простір.
Тепер — вона дихала.
— Я тут, — прошепотіла вона.
І відчула, як хвиля тепла піднімається зсередини — не з грудей, не з голови, а з глибини тіла.
Звідти, де формується життя.
Вона раптом зрозуміла:
Мир не приходить тоді, коли хтось бере все на себе.
Мир починається там, де життя перестають приносити в жертву навіть заради світла.
Бафомет це знав.
Тому й слабшав.
Бо сила, яка живить двох, а не спалює одного — не піддається управлінню.
Міла повільно усміхнулась у темряві.
Вперше за довгий час вона не боялась майбутнього.
Вона його носила.