40. Бафомет відчув її сумніви

Такі речі не приховаєш — не від істот, що живляться не страхом, а ваганням. Сумнів для нього був не загрозою, а сигналом: настав час натиснути.
— Ти починаєш відступати, — прозвучало всередині Міли не докором, а холодною констатацією. — Коли світ нарешті готовий змінюватися.
Вона мовчала.
— Знаєш, що відбувається, коли ті, хто може, обирають себе? — продовжив він. — Війни тривають. Діти гинуть. Історія повторюється.
Ці слова впали точно в ціль.
Міла бачила ці обличчя.
Справи.
Листи.
Очі матерів у судах.
Тишу після обстрілів.
— Я не відмовляюся від миру, — сказала вона нарешті. — Я відмовляюся зникнути.
— Це і є егоїзм, — спокійно відповів Бафомет. — Коли ти ставиш власний дискомфорт вище за життя тисяч.
У грудях защеміло.
Саме так говорять людям, які більше не мають сил:
“Терпи ще трохи.”
“Ти ж сильна.”
“Без тебе все розвалиться.”
— Ти хочеш, щоб я згоріла, — тихо сказала Міла.
— Я хочу, щоб ти виконала своє призначення, — поправив він. — Світ не цікавить, як ти себе почуваєш. Йому потрібен результат.
Він показав їй образи.
Міста, де стихали сирени.
Підписані документи.
Людей, які відкладали зброю.
— Це можливо, — сказав він. — Ти вже бачиш перші тріщини у війні. Ще трохи. Ще кілька кроків. І ти зупиниш це.
— А що буде зі мною? — запитала вона.
Пауза.
— Ти станеш легендою, — відповів Бафомет. — Навіть якщо ніхто не знатиме твого імені.
Міла гірко всміхнулася.
— Легенди не живуть, — сказала вона. — Вони зручні, бо мовчать.
Тепер він змінив тактику.
— Ти ж бачиш, як світ слухає тебе. Як твій голос заспокоює. Як люди змінюються. Хіба ти маєш право це забрати назад?
Це було найболючіше.
Бо він говорив не неправду.
Вона мала силу.
І сила справді працювала.
Але щоразу, коли Міла використовувала її, щось усередині ставало тихішим.
Не світ — вона.
— Ти не перша, — продовжив Бафомет. — І не остання. У кожному поколінні хтось платить собою за баланс. Так влаштований світ.
— А якщо я відмовлюся? — спитала Міла.
Він наблизився відчуттям, тиском, холодом.
— Тоді ти житимеш. Можливо, щасливо. З Олегом. З буденними радощами.
А війна піде далі.
І кожен день ти знатимеш: ти могла зупинити це.
Це був ультиматум.
Не явний.
Моральний.
Або світ.
Або вона.
Міла раптом чітко зрозуміла:
Бафомет не був злом.
Але він ніколи не був на боці людини.
Він був на боці результату.
І вперше вона подумала про найстрашніше питання з усіх можливих:
А чи має право світ на мир, якщо ціна — знищення однієї живої душі?
Вона підвелася.
Повільно.
Як людина, що ще не вирішила — боротися чи піти.
— Я подумаю, — сказала Міла.
І вперше за весь час Бафомет не відповів одразу.
Бо вперше сумнів був не в ній.
А в ньому.

Уночі Міла довго не могла заснути.
Тіло лежало нерухомо, але всередині не було тиші — лише глухий гул думок, як після сильного вітру.
І коли сон усе ж торкнувся її повік, він прийшов не темрявою, а світлом.
Вона побачила зірки.
Не небо — простір.
Без меж.
Без часу.
Серед цього безкраю пливла маленька іскра.
Ледь помітна.
Наче зірочка, що відділилася від великого сяйва.
Вона рухалася крізь галактики, торкаючись світів, і кожен дотик змінював щось невловиме: десь згасала жорстокість, десь народжувалася надія, десь хтось раптом зупинявся й обирав не знищувати.
Міла відчула: ця іскра — важлива.
Не тому, що велика.
А тому, що без неї світло втрачало повноту.
Раптом простір здригнувся.
Світло навколо почало тьмяніти — не зникаючи, а ніби втрачаючи сенс. Як картина, з якої стерли один, але вирішальний мазок.
І Міла зрозуміла:
коли зникає одна душа, світ не руйнується.
Він стає неповним.
І тоді іскра почала падати.
Не вниз — усередину.
Світло згущувалося, теплішало, набувало форми.
Міла відчула ритм.
Серцебиття.
Темрява стала захистом, а не страхом.
Вода.
Тиша.
Тепло.
Вона побачила жінку — не обличчя, а стан.
Втома.
Любов.
Біль.
Живіт.
Дитя.
І в цю мить Міла зрозуміла без слів:
Це — її народження.
Це — її душа.
Та сама іскра, що пройшла крізь світи, тепер дихала тут — у тілі, у крові, у крихітному серці, яке ще нічого не знало про війни, угоди й призначення.
Її накрило відчуття любові.
Не романтичної.
Не жертовної.
А абсолютної.
Любові, яка не питає: “Навіщо?”
І не приймає відповіді: “Заради інших.”
Бо життя не дають як інструмент.
І тоді прийшло розуміння — ясне, спокійне, остаточне:
Жодну душу не можна приносити в жертву.
Навіть заради спасіння світу.
Бо світ, який потребує жертви невинної душі,
ще не готовий до спасіння.
Міла відчула, як світло в ній перестає бути напруженим.
Воно стало живим.
Вона побачила Бафомета — не образ, а тінь наміру.
Він не створював світло.
Він хотів керувати потоками.
Через неї.
Через її голос.
Через її здатність торкатися сердець.
Не з ненависті.
З холодної логіки.
Коли маєш доступ до душ —
можеш переписувати долі.
Міла прокинулася раптово.
У кімнаті було темно.
Тихо.
Вона поклала руку на груди й відчула серце — рівне, живе, своє.
— Ні, — прошепотіла вона в порожнечу. — Я не інструмент.
Світ має змінюватися разом зі мною,
а не через моє знищення.
Міла відчула не страх перед силою —
а межу, яку більше нікому не дозволить переступити.

Міла не поспішала діяти.
Після такого сну вона не пішла ні до Бафомета, ні до людей, ні до справ. Вперше за довгий час їй було важливо не робити, а зупинитися.
Вона запалила свічку. Не для ритуалу — для пам’яті.
Сіла на підлогу, торкнулася долонями землі й тихо сказала, не вголос — усередині:
— Я не прошу сили. Я прошу правди.
І відповідь прийшла не одразу.
Спочатку — тиша. Така глибока, що в ній зник шум світу. Потім — відчуття, ніби за її спиною хтось стоїть. Не одна постать — багато. Жінки. Чоловіки. Діти. Старі.
Не обличчя — стани.
Вона відчула жінок свого роду.
Тих, що терпіли.
Тих, що мовчали.
Тих, що жертвували собою заради “так треба”.
Їхні долоні лягали їй на плечі — не тиснучи, а підтримуючи.
«Ми не хочемо, щоб ти повторювала нас», — прозвучало без слів.
«Ми хочемо, щоб ти завершила».
Потім вона відчула чоловічу лінію.
Тих, хто йшов.
Тих, хто не витримував відповідальності.
Тих, хто тікав у силу, владу, війну — замість любові.
Їхній біль був інший — важкий, глухий, непроговорений.
«Ми не навчилися залишатися», — пролунало.
«Навчися ти».
І в цей момент Міла зрозуміла:
її рід не просить від неї жертви.
Він просить інакшого вибору.
— Я не буду віддавати себе, — прошепотіла вона. — Але я не втечу.
І тоді щось змінилося.
Сила, яка раніше текла крізь неї як потік — різкий, гарячий, виснажливий, — зупинилася. Наче ріка, що знайшла русло.
Вона більше не йшла зверху.
Вона піднімалася зсередини.
Міла відчула, як у грудях з’являється інше тепло — не полум’я, а жар. Стабільний. Тривкий. Такий, що не спалює.
Вона зрозуміла:
тепер її сила не потребує договорів.
Не потребує дозволу.
Не живиться страхом чи бажанням змінити всіх.
Вона відгукується тільки на правду.
Її голос більше не міг підкорювати.
Але міг пробуджувати.
Її присутність більше не ламала долі.
Але створювала простір, де люди самі бачили вибір.
І найголовніше — вона відчула межу.
Там, де закінчується її відповідальність.
І починається свобода іншого.
У цю мить Бафомет відчув зміну.
Не як втрату сили —
як втрату контролю.
Міла підняла очі й тихо сказала в порожнечу:
— Я з вами, якщо ви зі мною.
— Але не замість мене.
І рід відповів не голосом — спокоєм.
Таким, який буває тільки тоді,
коли ланцюг нарешті розірвано не силою —
а свідомістю.
Сила Міли стала іншою.
Менш помітною.
Менш гучною.
Але тепер — незворотною.