38. Сумніви сьогодення

Світ не змінився зовні. Київ жив у своєму ритмі: сирени, новини, черги, люди з втомленими очима. Але щось у Мілі  постійно ворушилося, ніби друге серце, яке билося не в грудях, а глибше — у тій частині, де живе вибір.Спочатку це було схоже на піднесення. Легкість.Відчуття, що вона знає більше, ніж говорить. А потім прийшов страх. Не різко. Не як удар. А повільно, як холод під шкіру. Міла ловила себе на тому, що починає чути людей ще до того, як вони говорять. У суді вона знала, хто бреше, ще до допиту. В розмовах відчувала, де людина ховає правду — не зі зла, а зі страху. Вона могла спрямувати бесіду так, що люди самі доходили до потрібних рішень. І саме це налякало.
— А якщо це вже не я? — подумала вона одного вечора, стоячи перед дзеркалом.
— А якщо я просто… інструмент? 
Вона згадала Бафомета. Його голос не звучав погрозливо. Він не вимагав. Не тиснув. Але саме це й було найстрашніше.
Бо справжня влада — не в наказі.
А в тому, коли ти сам хочеш зробити те, що від тебе очікують. 
Одного дня стався випадок.
До Міли звернулася жінка — проста справа, на перший погляд. Черговий спір за дитину. Класичний, болісний, з купою маніпуляцій. Але в якийсь момент Міла відчула: вона може натиснути. Сказати фразу. Подивитися певним чином. І друга сторона зламається.
І вона це зробила.
Справу виграли швидко. Занадто швидко.
Але вночі Міла не спала. Перед очима стояло обличчя чоловіка, який програв. Не злого. Не монстра. Просто зламаного.
— Я могла вчинити інакше… — подумала вона. — Я могла залишити йому гідність.
І тут вперше з’явилася думка, від якої їй стало по-справжньому страшно:
— А якщо Бафомет не дає силу?
— А якщо він просто прибирає мої гальма?
Вона сиділа в темряві і вперше свідомо не звернулася до нього. Не кликала. Не питала. Не дякувала.
— Якщо я для тебе лише канал — я не твоя, — прошепотіла вона в порожнечу.
Відповіді не було.
І це було правильно.
Бо вперше вона зрозуміла:
її сила — не в тому, що вона може.
А в тому, що вона може відмовитися.
Цієї ночі Міла зробила свій перший справжній вибір. Не за світ. Не за баланс.
А за себе.
Серед цих переживань Міла подумала про Олега. Сумніви в коханні завжди приходять тихо. Не як сварка. Не як зрада.
А як відчуття, що між вами з’явилося щось третє. Олег змінився. І Міла це бачила.
Він став уважнішим. Обережнішим. Наче боявся її зламати — або боявся, що зламається сам. Його погляд більше не був голодним, як колись. У ньому з’явилася повага. А разом із нею — дистанція.
— Ти мене ще хочеш? — запитала вона одного разу раптово. Олег здивувався.
— Звісно.
— Або ти хочеш… ту, ким я стала?
Він мовчав довше, ніж треба.
І саме ця пауза різонула сильніше за будь-яку відповідь.
Міла раптом відчула ревнощі. Не до жінки.
До себе нової.
Вона ловила себе на думці, що без дару, без сили, без цієї глибини — Олег, можливо, дивився б на неї простіше. Легше. Як на жінку, а не як на щось… значуще.
— Я не хочу бути для тебе символом, — сказала вона тихо. — Я хочу бути живою.
Олег сів поруч.
— А я боюся, що одного дня ти підеш туди, куди я не зможу піти за тобою.
Ці слова боліли, бо були чесними.
Вперше Міла відчула: її сила може роз’єднати, якщо вона не навчиться тримати любов поруч, а не над собою.
Вона зрозуміла, що треба боротися не тільки за світ.
А за просте людське “ми”.
І це  найскладніший бій.