33. Пророцтво

У ту ніч сон прийшов не як видіння —
як зустріч.
Міла йшла босоніж по широкому кам’яному плато. Небо було темне, але без страху — глибоке, живе. Повітря тримало її тіло, ніби знало кожен її рух. Вона відчувала спокій, який буває лише тоді, коли більше не тікаєш.
І тоді він з’явився.
Чоловік ішов їй назустріч повільно, впевнено.
Високий. Пряма постава. Погляд — ясний і глибокий, без тіні сумніву. У ньому не було ані показної сили, ані потреби щось доводити. Його присутність сама по собі була відповіддю.
Міла відчула це одразу: це захисник.
Не той, хто бореться замість неї.
А той, хто стоїть поряд, коли вона стоїть у своїй силі.
Він був ідеальний не зовні —
ідеальний духом, розумом, внутрішньою рівновагою.
Ніби зібраний з усіх її правильних виборів, із болю, який вона пережила, з любові, яку не зрадила.
Він не торкнувся її.
Лише зупинився на відстані кроку.
— Я йду не забрати, — сказав він тихо.
— Я йду охороняти.
— Кого? — запитала Міла.
— Тебе. Твій шлях. І те, що ти любиш.
Її серце стиснулося.
— Але я кохаю Олега, — прошепотіла вона. — Мені з ним добре. Я не прошу іншого.
Чоловік усміхнувся — не боляче, не гірко. З розумінням.
— Я не є заміною любові.
Я — її межа.
Він простягнув руку — і Міла побачила:
у його долоні не було зброї.
Там був знак — світлий, давній, схожий на поєднання кола й лінії.
— Коли любов стає силою, — сказав він, — їй потрібен захист.
Бо за справжнім світлом завжди приходить тінь.
Міла хотіла запитати ще щось — хто він,
чи має ім’я, чи він з цього світу.
Але він уже відступав.
— Ти зрозумієш, — прозвучало востаннє. — Я прийду не тоді, коли ти захочеш.
А тоді, коли будеш готова не втратити себе, навіть у коханні.
Вона прокинулася з відчуттям тепла в грудях — не тривоги.
І з дивним спокоєм.
Поруч спав Олег.
Рідний. Справжній. Живий.
Міла притислася до нього і подумала:
Цей сон — не про вибір між чоловіками.
Це про вибір між старою собою і тією, якою я стаю.
А інтрига залишилася.
Бо вона знала:
пророцтва не приходять без причини.