30. Коли світло зникає

Повітря здригнулося ще до сирени.
Міла відчула це тілом — не звуком, не думкою, а різким стиском десь під ребрами. Так стискається простір перед бурею.
— Знову… — тихо сказала вона.
Олег уже був поруч. Не бігав, не метушився. Просто поклав руку їй на спину — міцно, заземлююче.
Світло зникло майже одразу. Потім вода. Потім тиша — та особлива тиша, в якій кожен звук здається загрозою.
Вони залишилися вдвох у квартирі, освітленій лише свічкою. За вікном Київ дихав темрявою — не мертвий, ні. Живий, напружений, зібраний.
— Знаєш, — сказала Міла, сидячи на підлозі, — страх зараз не в голові. Він у тілі.
Олег кивнув. — Я теж це відчуваю. Але він інший, ніж раніше.
Вони мовчки закип’ятили воду на газу. Пили чай із однієї кружки. Ділили ковдру.
І в цій простоті раптом стало зрозуміло: справжня близькість — це не коли все добре. Це коли погано, а ти не тікаєш.
Уночі вибухи були десь далеко, але кожен відлунював у грудях.
Міла не спала. Вона слухала місто — і стихії.
— Це не просто війна, — прошепотіла вона. — Це злам поля.
— Поясни, — тихо попросив Олег.
Вона довго шукала слова. — Коли світло зникає, ми повертаємось до базового. До тіла. До страху. До правди.
Магія не в тому, щоб це зупинити. Магія — витримати, не зламатися і не озлобитися.
Вона відчула, як її серце б’ється рівніше. — Темрява зараз не кара. Вона як ініціація. Нас перевіряють не на силу — на цілісність.
Олег притис її до себе. — І як боротися?
Міла закрила очі. — Не воювати всередині.
Не накручувати майбутнє.
Дихати разом.
Торкатися.
Пам’ятати, що ми — живі.
У темряві Міла відчула, як її сила змінюється. Вона не рвалася назовні, не вимагала ритуалів чи крові. Вона ставала глибшою. Тихішою. Сильнішою.
Саме в такі дні вона була найбільш живою.
Їй снилися сни — не символи, а підказки. Обличчя людей. Судові зали. Слова, які можуть зупиняти ненависть. Вона бачила, як конфлікти народжуються не з війни, а з невисловленого болю. Як закони без серця стають зброєю. І як голос — один єдиний, але чесний — може змінити хід подій.
Вона перебирала в голові все, що знала: юридичні механізми, медіацію, історію, людську психологію, і… магію.
І раптом пазли почали складатися.
Мир не повертається одним закляттям. І не виграється лише судами. Він народжується там, де хтось бере на себе відповідальність говорити — коли інші кричать, слухати — коли всі звинувачують, і не зраджувати себе — навіть у страху.
Олег спав, притулившись до неї плечем. У напівтемряві Міла дивилася на нього і думала:
кохання не відволікає від шляху — воно його оголює.
Саме пошук себе в коханні пробудив у ній цю силу. Силу, що приходить у снах і нагадує: вона — спадкоємиця роду, якого охороняє Батафор. Її голос справді здатен змінювати світ. Але тепер вона розуміла головне: сила — це не привілей. Це відповідальність.
Вона не мусить тікати від звичайного життя. І не мусить відмовлятися від шляху.
Її вибір — бути на межі. Там, де кохання переплітається з магією. Де боротьба — не за владу, а за баланс. Де світло народжується не тоді, коли вмикають електрику, а тоді, коли хтось у темряві вирішує не стати злом.
І в цю ніч, без світла і води, Міла вперше чітко відчула: вона знає, що робити далі.
Навіть якщо шлях буде довгим.
Сирена обірвала сон, але Міла все одно бачила — Лиса гора, коло, білий вогонь.
Бафомет не наказував. Він поставив питання:
— Якщо ти підеш цим шляхом, ти більше ніколи не будеш «просто жінкою».
— А якщо не піду?
— Тоді сила згасне. Але ти житимеш спокійніше.
Вона подумала про Київ без світла. Про людей у метро. Про Олега поруч.
— А любов?
— Вона залишиться. Але стане відповідальнішою.
Їй показали майбутнє: вона — не маг у мантії, а жінка, яка впливає на рішення, процеси, людей.
Вона не воює — вона утримує баланс, щоб зло не стало нормою.
— Я обираю шлях, — сказала Міла.
І вогонь не спалахнув. Він просто загорівся рівно.