ХХV. Легкий справжній початок

Олег підійшов ближче.
Так близько, що Міла відчула запах його ранкової кави та легкий холод від зимового повітря на його куртці.
— Міло… — його голос тремтів, але не слабкістю — правдою. — Чому ти видалила?
Вона м'яко зітхнула.
Погляд ковзнув убік — на машини, на людей, які поспішали у свої справи.
Ніби це давало їй хвилину, щоб зібратися.
— Бо подумала, що ти вже інший.
Що я… не маю права втручатися в твоє життя після всього, що було.
Що, можливо, ти вже з кимось.
І що… — вона ковтнула повітря. — Я тобі тільки біль принесла.
Олег опустив очі на мить.
Його голос став глибшим:
— Я й справді інший, Міло. Але не так, як ти думаєш.
Ти не принесла болю. Ти була тим, що я найсильніше відчував у житті.
Вона здригнулася.
— Але ти пішов… — прошепотіла вона.
— Я пішов, бо був зламаний. А ти — ковток світла, який я не зміг втримати в руках.
Я боявся. І себе. І того, що не зможу бути поруч так, як треба було тобі.
Міла відчула легкий біль у грудях — теплий, не гострий. Наче давня рана нарешті почала заживати.
— А тепер? — тихо спитала вона. — Якщо чесно… ти би хотів, щоб я тоді залишилася? Боролася?
Олег дивився на неї дуже довго. Жодного звинувачення, жодного докору — тільки те, що всередині називається «правда серця».
— Ні, — сказав він. — Ти тоді не могла врятувати нас. Ми обидва мали пройти своє. Ти — навчитися не тікати від себе. Я — навчитися не тягнути за собою чужий біль.
Міла ледь посміхнулась:
— Ти говориш так, наче ми два герої з книги.
— А ми й є книга, — відповів він. — Просто довго не могли перевернути сторінку.
Тиша між ними стала м’якою.
Потім Олег додав:
— Ти написала мені, бо відчула щось. Не випадково.
Я хочу знати — що саме.
Міла вдихнула глибше, ніби збиралась з силами.
— Я… почула тишу всередині.
І зрозуміла, що більше не тримаю на тебе злості.
Що страх пішов.
І що, мабуть… все ще є любов. Але вже інша. Здорова.
Без вимоги «будь моїм», без спроб врятувати тебе або себе.
Олег усміхнувся так, як давно не усміхався — щиро, трохи з болем, трохи зі щастям.
— А я зрозумів… що не хочу робити вигляд, ніби тобі немає місця в моєму житті.
Я багато років ходив навколо цього відчуття.
І сьогодні… вперше не хочу від нього тікати.
Міла стискала ремінець сумочки, щоб не тремтіли руки.
— І що тепер? — спитала вона.
Він зробив крок. Ще один.
Його голос був тихий, майже шепіт:
— Тепер… давай не поспішати.
Нічого не вирішувати посеред вулиці.
Дозволити одне одному просто бути.
Якщо ми справді маємо зійтися — це станеться.
Не силою, не страхом, не втечами.
А тому, що обидва цього хочемо.
Міла дивилась у його очі й відчувала — він говорить те, що вона сама не могла собі зізнатися.
— То ти теж… хочеш спробувати? — обережно.
Олег кивнув.
— Так. Але не так, як було колись. А по-новому. Чисто. Без минулих тіней.
Вона тихо видихнула.
— Тоді… добре.
Можемо просто… не поспішати.
Він усміхнувся:
— Для початку — давай я проведу тебе до офісу. Або ти мене. А там подивимось, куди нас виведе цей день.
Міла кивнула.
І вони пішли поруч — не торкаючись, але відстань між ними вже була зовсім інша.