XXV. Коли дві тиші торкаються одна одну»

Олег довго стояв, спершись на холодний парапет біля караоке.
Люди сміялися, хтось курив, хтось сварився — а він стояв, мов загублена нота серед шумного акорду.
Телефон у руці був тяжким, як камінь.
Хтось інший уже давно б просто написав.
Він — ні.
Бо кожне повідомлення їй було не текстом.
Було ризиком.
Було кроком у прірву, у яку він одного разу вже падав.
Він ввів її ім'я в контактах.
Подивився на нього.
І стер.
Потім знову ввів.
Пальці тремтіли.
Йому здалось, що навіть повітря навколо стишилось у чеканні.
«Привіт, Міло. Як ти?»
Просто. Спокійно. Без драм.
Він написав.
Перечитав.
Стер.
Написав знову — інші слова.
Стер.
І раптом зрозумів:
страх — це не про неї. Це про нього самого.
Він досі не вірив, що заслуговує на шанс.
Але все одно натиснув «написати».
Цього разу — не думаючи.
«Міло… Ти не повіриш, але сьогодні почув одну пісню і згадав тебе.
Сподіваюсь, у тебе все добре».
Він подивився на екран.
Дві секунди.
П’ять.
І не надіслав.
Несподівано телефон погас — сіла батарея.
Олег розсміявся тихо, з гіркотою.
Наче Всесвіт сказав:
«Не зараз. Ти ще не готовий.»
Він сховав телефон у кишеню й пішов додому нічними вулицями, а думка била по скронях:
«Можливо, завтра.
Можливо, скоро.
Головне — щоб не запізнитись».
А у цей самий час, в іншому районі міста, Міла раптом зупинилась серед кімнати.
Без причини.
Просто — як струмінь тепла, що пройшов крізь груди.
Вона не могла пояснити, чому серце стислося саме зараз.
Ніби хтось подумав про неї так щиро, що вона відчула.
Не як тривогу.
Не як біль.
А як легкий поштовх, знакомий до мурашок.
Вона торкнулася грудей рукою.
— Олег…? — прошепотіла сама до себе.
І одразу ж заперечила подумки:
«Та ні… не може бути.»
Але тиша навколо ніби відповідала їй ледь чутним:
«Може.»
Міла вийшла на балкон.
Ніч була тиха, зоряна.
Повітря прохолодне, але ніжне.
І в її душі вперше за довгий час не було страху.
Було очікування.
Спокійне, не болюче.
Як тоді, коли знаєш: якщо щось твоє — воно знайде шлях назад, навіть крізь роки, помилки і мовчання.
Вона подивилась на зорі й подумала:
«Якщо він готовий — він повернеться.
А я… я вже не тікаю від свого серця.»
Вона усміхнулась сама собі.
Ніби доля зробила перший крок.
І тепер вони обоє стояли на межі нового — навіть якщо поки що мовчки.
Уночі Міла довго не могла заснути.
Те відчуття, ніби хтось торкнувся її серця на відстані, не давало спокою.

Вона ходила кімнатою, то робила чай, то поверталась до вікна.
Нарешті взяла телефон.
І, майже не думаючи, написала:
«Олеже… Я не знаю, чому сьогодні згадала про тебе так сильно.
Мабуть, просто хотіла сказати: ти був для мене важливим.
І, можливо, досі є.»
Вона подивилась на ці слова — прості, чесні.
Такі, яких раніше боялася.
Дві хвилини дивилась.
Пальці тремтіли.
І натиснула «надіслати».
Повідомлення пішло.
Вона побачила синю мітку доставки…
І в ту ж секунду серце дзенькнуло болем.
«Ні. Ні. Ні. Я не готова…» — панічно зойкнула думка.
Вона відкрила чат.
І видалила повідомлення.
Без сліду.
Тільки порожнеча залишилась.
— Яка ж я дурна… — прошепотіла.
— Це неправильний час. Не зараз…
Вона поклала телефон і нарешті заснула, виснажена.

Телефон ожив, екран засвітився.
Олег натиснув кнопку і побачив повідомлення… або те, що від нього залишилось.
Система показала лише:
«Повідомлення видалено».
Але він устиг побачити кілька слів на заставці, ще до того, як воно зникло.
Достатньо, щоб у грудях щось обірвалося:
«…ти був важливим… досі…»
Він застиг.
Довго.
Наче світ раптово зупинився, щоб дати йому прочитати це ще раз — у пам’яті.
— Міло… — тихо промовив її ім’я, як молитву.
Він намагався відкрити чат, сподіваючись побачити хоч слово, хоч натяк.
Але було порожньо.
Немає слів.
Немає сліду.
Наче й не існувало.
Та він пам’ятав.
Його серце пам’ятало кожну літеру.
І щось у ньому нарешті зрушило — той страх, який тримав його роки, розтанув.
Він більше не міг ховатися.

Через дві години. Ранкова вулиця
Він ішов до офісу.
Звичними сходами, звичними думками, але всередині — буря.
«Написати їй?»
«Почекати?»
«А раптом вона послала це випадково…»
«А раптом це прощання…»
І саме в той момент, коли він підіймав голову — світ зупинився.
Попереду, на переході, стояла Міла.
Світлофор блимав зеленим.
Люди проходили повз, штовхалися, хтось сміявся — а вони стояли в одному мерехтливому колі часу, ніби весь простір зібрався навколо них двох.
Вона відчула погляд.
Озирнулась.
Їхні очі зустрілися.
Вона здригнулася, ніби її торкнулась блискавка.
Він зупинився так різко, що люди позаду мало не зіткнулися з ним.
У погляді Олега було все:
питання, сумніви, спогади, біль, і щось нове — те, що вже не вкладається в слова.
У погляді Міли —
надломлена ніжність, страх і надія, змішані так, що розібрати окремо було неможливо.
Вони стояли кілька секунд, які стали нескінченністю.
Першим заговорив він.
Тихо, обережно, ніби боявся злякати цю мить:
— Міло… ти… писала мені?
Її серце стиснулося.
Погляд опустився.
— Так… — сказала вона нарешті. — Але я помилково... я ...
Він усміхнувся ледь помітно, теплим болем:
— А я — встиг прочитати.
Міла підняла очі.
Її подих урвався.
— І що… ти подумав?
Олег зробив один крок до неї.
— Що деякі слова… не повинні зникати.
І що, мабуть… я більше не дозволю тобі ховатися.
Вона здригнулася — не від страху, а від того, як щиро це прозвучало.
— Але… ти ж не знаєш, що я хотіла сказати…
— Я знаю, — він торкнувся серця долонею. — Бо відчув.
Вони стояли на вулиці, серед шуму, але ніби в іншому світі.
І вперше за довгий час Міла не втекла.
Бо ця зустріч не була випадковістю.
Це була відповідь.