ХХІV. Олег. Його правда

Він не любив караоке.
Але чомусь того вечора прийшов — ніби хотів довести самому собі, що його життя рухається, навіть якщо всередині давно щось завмерло.
Олег сидів у напівтемному залі, слухав, як хтось фальшивить під старий хіт, і думав:
«Все одно. Мені зараз все одно.»
Багато років він намагався саме так — зробити все, що болить, байдужим.
Бо коли щось не болить, ним легше керувати.
Він був молодим, коли зустрів Мілу.
Наївним — так про себе думав.
Він тоді не боявся робити смішні жести, носити каву, чекати годинами, писати повідомлення, які стирав десять разів.
Він тоді вмів бути відкритим.
А потім — перестав.
Не тому, що не кохав.
А тому, що одного дня зрозумів:
він — помилка в її житті, недоречний пазл, який вона тягне з минулого.
Він бачив, як вона соромиться своїх слів, бачачи його старання.
Як намагається холодністю не образити, а просто врятувати себе.
Він бачив, що її лякає його щирість, що вона не готова до тієї глибини, у яку він вже потонув.
Тоді він зробив те, що здавалось єдиним правильним:
Пішов. Без сцени. Без пояснень.
Бо коли ти любиш — ти не добиваєш там, де й так болить.
Він думав, що вона буде щаслива.
І довго переконував себе, що так і є.
Але час — цікавий механізм.
Він або лікує, або повертає те, що, здавалося, забули.
У Олега були стосунки.
Спроби.
Невдалі «майже».
Кілька жінок, які казали, що їм з ним холодно.
А він не знав, що відповісти.
Бо тепло він залишив тоді.
У тій історії, яку хтось вважає дитячою.
А хтось — єдиною справжньою.
Він не шукав Мілу.
Не тому, що не хотів.
А тому, що боявся:
якщо вона не відповість — він не витримає вдруге.
А якщо відповість — чи вистачить йому сил бути поруч так, як вона заслуговує?
Його життя рухалось.
Але всередині були двері, що ніколи не відчинялись.
Аж поки одного вечора він не почув у караоке голос знайомої дівчини — тієї, яка колись розбила йому серце ще до Міли.
І зрозумів: він більше не той хлопець, який живе минулим.
Він вже інший.
Сильніший.
Але й порожніший.
І в ту мить — ніби щось стислося в грудях.
Вперше за багато років він подумав про Мілу не як про спогад, а як… про можливість.
Чи має він право повернутись?
Чи мають право зустрітись дві незавершені історії після стількох ран?
Він не знав.
Та коли вийшов на вулицю, він зловив себе на думці, що хоче зробити те, чого боявся весь цей час: написати їй.
Вперше не для того, щоб повернути минуле.
А щоб дізнатись, чи є у них майбутнє.