ХХІІІ. Караоке, де серця співають правду

У караоке-барі було гамірно: яскраве світло, сміх, вигуки друзів, хтось фальшивив у мікрофон, хтось знімав сторіс. Міла прийшла сюди з колегою після напруженого тижня судових засідань, щоб просто трохи «перезавантажити голову». Юридична практика вчить бачити логіку, але караоке — те місце, де логіка безсила, тут панують емоції.

Поки колега вибирала пісню, до їхнього столика підійшла дівчина — симпатична, стильна, але в очах прихована втома, змішана з якоюсь тихою печаллю.

— Можна до вас? — запитала вона. — Мій хлопець пішов до друзів там… щось «вирішувати». Ненадовго.

Сіла, замовила собі чай. Не коктейль, не вино — чай. І це вже багато говорило.

— Ви ніби засмучені, — обережно зауважила Міла.

— Та вже прийняла свою долю, — знизала плечима Карина, як потім назвалася дівчина. — Розчарувалась у коханні давно. Мій хлопець… ну, він нормальний, він старається, возить мене, допомагає, все таке. Але… — вона задумливо постукала нігтем по чашці, — не моє серце він грів колись. І не йому я вночі писала довгі повідомлення.

Міла нічого не сказала — лише слухала. Професія навчила: інколи людям потрібно лише озвучити те, що болить.

— Я колись… дуже кохала, — почала дівчина. — Прямо без розуму. І він мене кохав. Ми були студентами. Але я… — вона гірко усміхнулась. — Я думала, що він «просто хлопець». А я — перспективна, гарна, всі за мною бігали. Я була високої думки про себе, а він… він носив мої сумки, забирав після пар, шукав мені груші, бо я любила. Писав вірші… А я вважала, що завжди буде поруч, як повітря.

— А потім? — тихо запитала Міла.

— А потім… я його втратила. Він пішов. Тихо. Без скандалів. Просто перестав боротися за мене. Сказав, що хоче, щоб я була щаслива, навіть без нього. І все.

Дівчина ковтнула чай, але руки ледь тремтіли.

— Ну… нічого. Життя триває. Тепер ось… — кивнула в бік, де її хлопець сміявся з компанією. — Стабільність, догляд, турбота. Хоч і без мого серця. Але я вже змирилася. Не всім дано велике кохання.

Міла відчула щось у грудях — ніби слабкий удар. Її пальці стиснули серветку.

— А як звали того хлопця? — не знаючи чому, але запитала.

— Ой… не хочу… Неважливо. Хоча… — дівчина дістала телефон. — У мене є його фото, колись сміялися з подругами. Ось.

Вона простягнула екран.

І Міла завмерла.

На фото був Олег.

Той самий. Її Олег. Її кохання. Її рана. Її спогад. Її незакрита історія, її втрачене завтра.

Дівчина навіть не помітила реакції Міли, лише додала:

— Іноді думаю… якби ми тоді обидва були старші, мудріші… Може, інакше все було б. Він був дуже світлий. Але що тепер… — усміхнулась, ніби втомлено. — Він, напевно, давно щасливий. З кимось… справжнім.

А в Міли в голові зчепилися одразу сотні думок.

Він її кохав?
Він досі думає про неї?
У нього було кохання, яке не вмерло?
Чи його серце вільне?
Чи її слова колись стали для нього тим болем, який перекреслив усе?

Її серце тріпотіло, як птах у клітці.

Вона не сказала нічого. Лише ледь усміхнулася, ковтнувши власну бурю.

Бо тепер сумнів проріс у душі, як дикий виноград: можливо, вона ніколи не знала всієї правди про Олега. І можливо, вона не єдина рана в його серці.