ХХІІ. Караоке-терапія

Міла давно знала: коли Всесвіт хоче, щоб ти трохи розслабилася — він посилає тобі дивних людей.
А інколи — Аллана.
Він написав їй коротко:
«Я повернувся. Караоке. 20:00. У нас накопичилися історії».
Вона усміхнулася.
Аллан був тим рідкісним другом, який умів тримати баланс між шаленством і мудрістю. Він ніколи не питав, як вона. Він просто створював ситуації, в яких вона сама могла згадати, ким є.
Караоке-бар був напівтемним, з теплим жовтим світлом ламп і запахом карамельного попкорну, який чомусь продавався там з 2007 року й не мінявся ні смаком, ні порцією.
Аллан уже чекав: у білій сорочці, з бокалом безалкогольного мохіто й з тією своєю посмішкою «я знаю щось, чого не знаєш ти».
— Ну? — сказала Міла, сідаючи поруч. — Що за історія?
— Навіть не так, — він підняв палець. — ЦЕ не історія. Це — знак.
«Зараз почнеться цирк», — подумала Міла і обперлася на спинку диванчика.
Аллан нахилився:
— Я був у Карпатах. У долині, де, кажуть, бачать "людей із минулих життів". Я не дуже вірю, але… — він замовк і дістав з кишені маленький, круглий предмет. — Це мені дали там. Сказали: віддати жінці, яка носить стару силу й має розірвати останній вузол свого роду.
Він поклав їй у долоню маленький камінь, гладкий, мов вода його сто років обкатувала. Але головне не це.
На ньому був слабенький, ледь видимий знак — та сама спіраль, яку Міла бачила в медитаціях, у снах… і на тій старовинній мапі роду по лінії її матері.
Вона різко вдихнула.
— Ти пожартував би з таким? — тихо запитала вона.
— Зазвичай так, — знизав плечима Аллан. — Але не цього разу.
В ту ж мить у залі раптом змінилася музика. Хтось увімкнув знайому мелодію — стару пісню, яку Міла співала у 17 років, коли вірила у безсмертну любов і коли клятви здавалося звучать як заклинання.
Вона завмерла — та сама пісня, яку вони з Олегом колись співали вдвох.
Аллан помітив її реакцію:
— Хм. А це вже не я робив. Але явно комусь угорі нудно.
Міла спробувала віджартуватися, але в грудях щось стиснулося.
Ніби хтось відкрив шухляду, яку вона тримала замкненою роками.
Аллан підштовхнув її ліктем:
— Іди. Це — твій куплет.
— Я не буду… — почала вона.
— Будеш. Бо це не про нього. Це про тебе.
Вона вийшла на сцену, взяла мікрофон і заспівала.
Голос тремтів, але кожне слово ніби розшивало невидимі вузли на її серці.
Коли закінчила — зал аплодував. Не тому, що вона співала ідеально.
А тому, що співала чесно.
Аллан зустрів її, коли вона повернулась за стіл.
— Ну що, — сказав він, підморгуючи, — очисний ритуал через караоке завершено.
— Дуже смішно, — буркнула Міла, але посміхнулася.
Аллан зробив серйозне обличчя:
— Мілко… ти думаєш про нього. Це видно. Але знай: якщо це доля — доля не пропустить. Навіть якщо ти сховаєшся у Карпатах під каменем. А якщо не доля — він зникне так само тихо, як з’явився.
Вона опустила очі на камінь у долоні — теплий, немов живий.
— Я не готова шукати його, — сказала вона. — Я просто… почекаю. Дам час. І собі, і йому. І роду.
Аллан кивнув:
— Оце і є доросла магія.
І в ту мить світло у караоке мигнуло — ледь-ледь, як сигнал.
І Міла відчула:
Старі історії рухаються. Нові — вже стоять на порозі.

Міла взяла безалкогольний мохіто й влаштувалася за столиком.
Аллан почав шукати пісню.
Вона саме відкривала меню, коли прямо перед сценою почався міні-скандал — тихий, але напружений. Такий, який чути навіть у музиці.
Хлопець років тридцяти тримав телефон:
— Давай нашу пісню. Ти ж казала, що хочеш її заспівати.
Дівчина знітилась:
— Я передумала… У мене голос тремтить.
— У тебе завжди щось тремтить! — різко кинув він. — От зараз всі думають, що я тебе силою тягну.
— Ти і тягнеш… — тихо сказала вона.
Його аж перекосило.

Міла не втручалась — принаймні поки.
У неї є правило: ніколи не йти рятувати людей, поки вони не зрозуміли, що потопають.
Хлопець роздратовано повернувся до дівчини:
— Ти навіть співати зі мною не можеш. То що ти взагалі можеш?
І ось це…
Це вже був сигнал.
Не образа. А знецінення.
Найнебезпечніше з усього.
Дівчина стиснула губи:
— Я можу піти.
— Та куди ти підеш? — він смішливо скривився. — Все ж на мені: і квартира, і бізнес, і життя твоє.
І тоді Міла підняла очі від меню.
Вона підійшла до дівчини.
— У вас дуже гарний голос, — сказала вона так, ніби говорила звичайну дрібницю.
— Я ж не співала… — розгубилась дівчина.
— Але я почула. Просто ви зараз не звуки приховуєте. Ви приховуєте себе.
Хлопець пирхнув:
— Ви взагалі хто?
Міла усміхнулась, навіть не дивлячись на нього:
— Людина, яка стояла у вашому місці десять років тому.
Дівчина затремтіла ледь помітно. Але для Міли цього було достатньо.
— Ви образили не її голос, — сказала Міла вже спокійніше. — Ви образили її опору. Те, на чому тримається людина.
Хлопець почервонів:
— Я не хотів!
— Ніхто не хоче, — відповіла Міла. — Але хоч як кажи — слова вже сказані.
І вона їх почула.
Дівчина опустила погляд.
Аллан підійшов і підсунув дівчині мікрофон:
— Хочеш — заспівай із нами. Або не співай. Але виріши ти, не він.
Це був нейтральний, добрий жест.
Не проти хлопця.
А за неї.
Дівчина вдихнула… і раптом сказала:
— Хочу справді. Але сама.
Вона взяла мікрофон.
І заспівала легку, м’яку пісню, зовсім тихо — але з такою щирістю, від якої Міла ледь помітно усміхнулась.
Хлопець стояв збоку — ні злий, ні винний. Просто вперше подивився на неї інакше: не як на продовження себе.
А як на людину.
Коли дівчина співала останній куплет, Аллан нахилився до Міли:
— Ти знову втрутилась?
— Ні, — сказала Міла. — Я просто повернула комусь право на голос.
Аллан засміявся:
— Ти це робиш навіть тоді, коли мовчиш.
Міла вдихнула аромат мохіто й сама подумала:
“Це не про караоке. Це про те, що люди звикли говорити образами замість почуттів… а потім дивуються, чому їх не чують.”