ХХІ. Чужий біль як свій.

Під кінець тижня до Міли прийшла жінка — пані Марина. Вона виглядала не бідною, не багатою — звичайною. Але її очі… у них жив страх і сором.
— Мені потрібна ваша допомога, — сказала тихо. — на мене подала позов… моя донька.
Міла зупинилася. Це була справа, яку більшість адвокатів брали неохоче: сімейний конфлікт «батьки-діти».
— За що? — запитала вона.
— За… моральну шкоду. Каже, я зруйнувала її життя.
Марина затремтіла.
За роки адвокатської практики Міла знала: там, де діти судяться з батьками — ніхто не правий і ніхто не винний. Там тільки біль, який ніхто не лікував...

У суді донька Марини, Олеся не виглядала агресивною. Навпаки: вона була тихою, зосередженою, але в очах — розчарування, накопичене роками.
Під час засідання Олеся сказала:
— Мама завжди контролювала все: що я їм, з ким дружу, куди вступлю. Я навіть дихати боялась біля неї. І тепер хочу хоча б визнання того, що вона робила неправильно.
Марина не витримала:
— Я ж хотіла, щоб ти мала краще життя, ніж я! Я сама росла без матері й не знала, як правильно! Я боялась за тебе!
Це була правда.
Міла відчула — от воно, те, що шукають судді у сімейних справах: не винного, а корінь.
Вона встала.
— Ваша честь, — почала вона м’яко. — У цій справі немає винних. Є дві жінки, які не навчилися чути одна одну, бо ніколи не чули нікого.
Донька — бо зросла в страху.
Мати — бо виросла в самотності.
Суддя слухав уважно. Зала завмерла.
— Це позов не про покарання, — продовжила Міла. — Це крик: «Побач мене». І замість того, щоб ділити біль на частини й підписувати його сумою моральної шкоди… їм потрібен шанс заговорити по-справжньому.
Суддя стиха зітхнув.
Був момент, коли в залі ніби стало більше повітря.
Врешті решт Суд запропонував сторонам пройти медіацію до винесення рішення. І вони погодилися.
Після засідання всі вийшли на вулицю і Марина плакала:
— Я не знала, що вона так страждала, — шепотіла. — Я хотіла… як краще.
Олеся стояла поруч. Теж з заплаканими очима.
— І я не знала, що ти так боялася бути поганою матір’ю, — тихо сказала вона.
Міла мовчала, бо знала: "Є моменти, коли Мовчання важить більше за всі адвокатські виступи світу". 
Міла дивилася на них і відчула щось знайоме: міст між поколіннями, який довгий час тримався на страху, а не на любові.
І в цю мить щось у ній стислося.
Ніби торкнулася нитка її власної душі, дитинства, історії її матері в цьому житті, тієї, чия душа колись зробила фатальний вибір…
«Ось чому мене привели сюди», — подумала Міла.
Вона не просто адвокат сьогодні.
Вона — свідок того, як очищуються роди.
І як болючі історії можуть розриватися не магією, а чесним словом.
Вона йшла до машини й думала:
«Кожен судовий спір — це не про закон. Це про те, що всередині людей роками ніхто не хотів почути.» Міла зрозуміла, що ця справа була саме тим вікном, через яке її сила, її шлях і сила роду по лінії матері проявилися у житті.