ХlX. Випробування для двох душ.

Так і нічого не відписавши Андріану, через годину Міла, роздумуючи вдома, глибоко вдихнула.
Цей дзвінок — теж не випадковий.
Світло в кімнаті було теплим, а її відображення в дзеркалі — інше: у погляді з’явився спокій, жіночність і тиха впевненість.

— Добре, Андріане, — усміхнулась вона. — Цього разу я прийду не тікати, а зрозуміти.
Вона вдягла довге світле пальто, вийшла в ніч. Місяць світив особливо яскраво, а десь у глибині душі ще бриніло тихе шепотіння:
“Любов — не кайдани. Вона — ключ.”

Міла вагалася. Її душа ще горіла після ритуалу, серце билося в іншому ритмі, але щось у його тоні не дозволяло відмовити. Вона вийшла. Андріан стояв біля чорного авто, усміхнений, упевнений, як завжди. Та цього разу, коли їхні погляди зустрілися, Міла відчула... спогад. Не свій.

Перед очима промайнула картина: жінка з темним волоссям, що сміється біля річки, і чоловік — майже той самий погляд, що зараз у Андріана. Це було надто реально. Надто знайомо.

В машині мовчали. Лише коли Київ залишився позаду, Міла тихо запитала:
— Ти коли-небудь вірив у перевтілення душ?
Він усміхнувся краєм губ.
— Іноді мені здається, що деякі люди повертаються, щоб завершити те, що не встигли.
У Міли затремтіли пальці. Їй згадалися слова Бафомета, коли вона запитала про свою душу-спадкоємицю:
“Минуле твоєї крові живе у чоловіку, що прийде з тінню старої любові. Він несе частину пам’яті матері, частину твоєї сили і спокуту її вибору.”
І вона зрозуміла. Андріан — це душа того чоловіка, якого кохала її мати.

Тепер усе ставало на свої місця: чому поруч із ним вона відчувала дивне знайомство, чому його дотик нагадував щось давно втрачене. Її серце билося в унісон із минулим. Але всередині зростав страх: якщо їхня зустріч — продовження старої історії, то чи зможе вона змінити її фінал?

Андріан нахилився ближче, його рука торкнулася її щоки — і світ завмер.
— Не бійся, — прошепотів він. — Я не знаю, що це між нами, але я не можу тебе відпустити.

Вона хотіла відповісти, але відчула, як повітря навколо ніби згущується — стихії знову відгукнулися на її емоції. Десь у глибині душі пролунало тихе попередження:
“Це не кохання. Це випробування для двох душ.”

Андріан привіз їй каву зранку, посміхався, жартував — але коли вона відмовилась їхати з ним у поїздку, його погляд став холодним.
— Ти завжди вибираєш не мене, а роботу, — кинув він.
— Я вибираю життя, у якому маю бути собою, — спокійно відповіла Міла.
Йому стало боляче.
— Я просто хочу, щоб ти була зі мною.
— А я хочу, щоб ти не потребував мене, щоб відчути, що живеш.
Він відвернувся.
І саме це було їхнім випробуванням: він плутав любов із порожнечею, яку хтось має заповнити; вона ж навчилась не губити себе, навіть коли серце тягне.
Ось чому молоді люди часто розходяться:
вони шукають не партнера, а рятівника. А коли інший не заповнює їхню самотність — називають це зрадою.

Наступні дні були ніби туман. Андріан приходив, писав, шукав зустрічі.
А Міла все частіше йшла до річки, де вчилася слухати воду.
Там, серед ранкової імли, вона зрозуміла: кожен, кого посилає доля, — відображення нашого уроку.
Олег був її серцем.
Андріан — її минулим.
І щоб стати вільною, вона мусить прийняти обох, але не прив’язуватись до жодного.

Одного вечора Міла отримала запрошення на благодійний вечір, де мала виступати як гість.
Вона погодилась, не підозрюючи, що саме там доля поставить останню крапку.
В залі панувала м’яка музика, і Міла побачила знайоме обличчя — Ірину, ту саму дівчину, з якою колись співала в караоке, і якій допомогла віднайти себе після зради.
Тепер Ірина світилася: гарно вдягнена, спокійна, впевнена.

— Міла! — вона обняла її. — Ти не уявляєш, як змінилося моє життя. Я вчуся співати професійно, і, здається, зустріла когось, хто дивиться в мене так, ніби бачить не обличчя, а душу.

Коли Ірина відійшла, Міла побачила, як до неї підходить Андріан. Їхні погляди зустрілись — і в ту мить Міла все зрозуміла.
Між ним та Іриною пробігла тиха, чиста іскра. Та, яку вже не можна створити силою чи закляттям.
Вона усміхнулась.
Це було те, чого чекала душа. Завершення кола.
Міла відпустила. І в ту ж секунду з її пальців знявся непомітний тягар — нитка, що з’єднувала їх з минулим, розчинилася у світлі.
Вона вийшла надвір. Нічне небо сяяло зорями, вітер ніжно торкався волосся.
Міла заплющила очі й прошепотіла: — Дякую. Я зрозуміла. Любов — не завжди бути разом. Іноді це просто — дозволити іншому знайти свій шлях.
У тиші вона відчула легкий подих поряд.
“Ти впоралася,” — промовив знайомий голос.
То був Олег — чи, може, його душа.
І вперше за довгий час Міла відчула справжній спокій.