ХVІІІ. Клятва двох сердець.

Міла провела ритуал на Лисій горі в Києві — місці, де ще з давніх часів перетинаються шляхи стихій і душ. Її привело туди не випадково: щойно вона ступила на пагорб, вітер змінив напрямок, немов визнав у ній ту, хто знає мову вогню й землі. Навколо стояла тиша, а місто внизу здавалося далеким і нереальним. Саме тут, серед старих дубів і каміння, що пам’ятає безліч таємниць, Міла намалювала коло стихій, відчуваючи, як земля під ногами пульсує стародавньою силою.
Міла стояла в колі стихій — повітря, вогню, води й землі. Навколо неї мерехтіли символи, викладені з трав, кристалів і солі. Вітер торкався волосся, вода в чаші коливалась, земля під ногами тремтіла, а вогонь... вогонь жив власним життям.

Коли язик полум’я торкнувся її долоні, біль пройшов крізь усе тіло — гострий, як спалах спогаду. Ніби хтось пробудив давню силу, що спала в ній крізь час і тіла. Крапля крові з долоні впала на землю — і саме в ту мить полум’я вибухнуло яскравим світлом, злетіло вгору, створюючи химерну спіраль, у центрі якої згустилася тінь.

З полум’я вийшла постать — висока, у темному плащі, з обличчям, прихованим напівтінню. Але серце Міли здригнулося — вона знала його, навіть не бачачи очей.
— Олег… — прошепотіла вона, і світ навколо ніби затамував подих.

Його голос лунав глибоко, наче відлуння давніх клятв:
— Ми дали обітницю, Міло. Ти пообіцяла не забути — навіть якщо не згадаєш.

— І ця клятва зв’язала нас крізь життя? — запитала вона, дивлячись у вогонь між ними.

— Так, — він ступив ближче, і вогонь не розділяв їх, а ніби з’єднував. — Твоя сила і моя доля — це дві сторони одного полум’я.

Міла підняла руку, і вогонь торкнувся її пальців. Але тепер він не пік — він дихав, як живий, лагідний і гарячий водночас. Її очі засвітилися світлом розуміння:
їхня любов — не прокляття. Вона була угодою душ, укладеною задля спокути, для повернення гармонії, яку колись зруйнував страх.

Вона відчула, як щось у ній відпускає — старий біль, образи, сумніви. Все це згоріло у білому вогні, який тепер оточував їх обох. Полум’я стало світлим, теплим, очищувальним, наче саме небо опустилося до землі.

Голос у її серці промовив тихо, але так ясно, що вона відчула кожне слово, немов дотик:
— Любов не кайдани. Вона — ключ.

І в ту мить навколо стихії стихли. Залишились тільки вона, він і сяйво, що розчиняло темряву — як світанок після тисячолітньої ночі.
Світло повільно згасало, залишаючи після себе лише ніжне тремтіння у повітрі — ніби сам Всесвіт зітхнув. Міла стояла, ще не усвідомлюючи до кінця, що сталося. Полум’я, коло, стихії — усе ніби розчинилося, але десь глибоко в грудях залишилось дивне відчуття тепла, наче всередині запалили маленьке сонце.

Перед нею вже не було Олега — лише легкий аромат диму і відблиск його присутності. Вона торкнулася грудей, ніби могла намацати там невидиму нитку, яка все ще єднала їх.
— Ти завжди був частиною мене… — прошепотіла вона в тишу.

Вітер підхопив її слова, поніс угору, і Міла відчула, що коло обрядової сили закрилося — але не розірвалося. Тепер воно жило всередині неї.

Вона сіла на землю, дозволивши тілу трохи відпочити. Перед очима спливали картини минулих життів, які вона колись бачила лише уривками: давні міста, храми, свічки, золоті ниті долі, які раз по раз сплітали її з Олегом. Вона зрозуміла — їхні душі зустрічалися не раз, але щоразу, коли вона відмовлялась від любові через страх або гордість, усе починалось знову.

Цього разу — все буде інакше. Вона не втече. Не сховається за обіцянками, логікою чи чужими очікуваннями.

— Якщо любов — ключ, — прошепотіла вона, — то я готова відкрити двері.

І саме в ту мить її телефон тихо задзвенів.
На екрані спалахнуло повідомлення:
“Міла, ти не спиш? Це Андріан. Хочу тебе бачити. Просто зараз.”
Вона подивилася на екран, і всередині неї щось здригнулося — не сумнів, а відчуття, ніби Всесвіт випробовує її вибір. Серце билося швидше, але вже не з болю, а від сили.