XVII. Зачаровані серця

Листаючи сторінки в популярному додатку, Міла зупинилася на черговій мотиваційній цитаті: «Щастя — це просто. Полюби себе, наповнись енергією, і весь світ буде біля твоїх ніг…»
Усе навколо ніби кричало, що бути щасливою жінкою легко. Усі вчили, як досягти успіху, як стати красивою, як полюбити себе, як наповнюватися енергією — і тоді чоловіки самі прийдуть.
І все це здавалося таким простим: просто захотіти, уявити, повірити й зробити вибір.
Зробити вибір.

Міла згадувала романтичну ніч з Андріаном — ніби все було ідеально. Його уважність, погляд, музика, зорі над Дніпром... Вона відчувала тепло, але її серце тріпотіло — і мовчало.
Вона знала, чому.
Жодна сила, жодна магія не могла звільнити її серце — воно було зачаровано невидимою магією. І нічого не діяло.
Зачаровано так само, як серце Олега.

Міла намагалася заповнити своє серце почуттями до Андріана, але як можна наповнити повну чашу?
Її душа знала — доки ці два зачаровані серця не звільняться й не знайдуть одне одного, мука їхніх власників буде безжальною.
Вона не дає дихати, не дозволяє відчувати на повні груди й жити — жити в любові.
Але Міла не збиралася здаватись.
Вона знала: навчиться. Зрозуміє. Знайде спосіб. Бо любов — це не лише дар, це і випробування. І тільки той, хто пройде його до кінця, зможе сказати, що справді жив.

Ніч опустилася тихо, як дотик шовку. Міла сиділа біля вікна, запаливши лише кілька свічок: червону, білу та зелену. Вогонь м’яко коливався, відбиваючись у її очах, і кожен спалах ніби відкривав якусь частинку істини.

Вона відчувала — це більше, ніж просто туга. Це зв’язок, який тягнеться крізь час, крізь життя, можливо, навіть крізь світи.
Зачаровані серця.
Вони шукають одне одного, навіть коли розум каже: «досить».

Міла взяла свій блокнот і на чистій сторінці написала:
“Розчаклувати серця — знайти шлях між світами.”

Вона знала, що магія не діє без розуміння, тому вирішила піти шляхом, який поєднує знання і відчуття.
Спочатку — стихії.
Вогонь, вода, повітря, земля — кожна з них здатна розкрити частину таємниці.

Міла поставила перед собою чашу з водою, у якій відбивалося світло свічок. Вона прошепотіла:
— Якщо світло є в кожному серці, покажи мені, як його звільнити.

Вода легенько затремтіла. На її поверхні почали з’являтися ледь помітні візерунки, схожі на хвилі від дотику невидимої руки. Міла відчула холод уздовж хребта — знак, що сила відгукнулася.

Потім вона піднесла долоню до вогню — іскра пробігла між пальцями, але цього разу не обпекла, а наче обняла теплом.
Її тіло відгукнулось — у грудях защеміло, там, де жило її зачароване серце.

— Я приймаю, — прошепотіла вона. — Але хочу зрозуміти.
У цей момент повітря навколо ніби завмерло. У кімнаті стало тихо, як у храмі. І тоді вона почула шепіт — не голос, а відлуння всередині:
“Щоб звільнити серце, потрібно не розривати зв’язок, а віднайти його витоки.”
Міла відчула, як усередині неї відкривається простір — теплий, глибокий, і там, десь у тій тиші, спалахнуло обличчя Олега.
Не так, як у спогадах, а живе — його очі, біль, сором, ніжність. І водночас — тінь, що досі тримала його душу.

Вона зрозуміла: їхні серця зв’язані не лише тепер. Це щось давніше. І щоб звільнити — треба дістатися до самого кореня, до першої зустрічі їхніх душ.

Міла заплющила очі й вирішила — завтра вона почне новий експеримент: подорож у пам’ять роду. Там, можливо, і сховане те, що тримає ці зачаровані серця в кайданах минулого.