XVI. Найцінніший дар-це вибір.

Міряючи кроками кімнату, Міла відчувала, як у ній прокидається щось сильніше за розум — хвиля бажання кохати й бути коханою, така глибока, що серце не витримувало цього натиску. Її чутливість зашкалювала: будь-який спогад, аромат чи дотик повітря міг знову викликати образ Олега або Адріана. Обидва жили десь між думками, між снами й реальністю, сплітаючись у відчуття, що розривало її навпіл.

Їй так хотілося нарешті відчути себе щасливою — просто жінкою, яка кохає і в чиїх очах є любов, а не біль. Але страх помилитися, знову віддати серце не туди, зупиняв її щоразу, коли вона робила крок до когось.

Всередині все гуділо від напруги, Міла сіла перед дзеркалом і запалила червону свічку. Її відображення здавалося чужим — очі глибокі, мов у тих, хто вже бачив більше, ніж мав би. Вона прошепотіла:
— Бафомете… я хочу знати правду. Хто я насправді? Яку роль ці чоловіки мають у моїй душі? І чи зможу я бути щасливою, не зрадивши себе?

Полум’я хитнулося, і повітря навколо потемніло, немов хтось відкрив завісу між світами. Її серце билося так сильно, що вона відчула — зараз почує щось важливе.
Полум’я на мить зупинилося, застигло, як застиг би час. У кімнаті стало тихо, тільки чути було, як годинник відмірює секунди її подиху. Потім свіча спалахнула дивним фіолетовим відтінком, і з полум’я повільно почала формуватися тінь — спершу схожа на крило, потім на лик, що не мав рис, але мав присутність.

Голос не лунав ззовні — він звучав усередині, глибоко в ній, немов це частина її самої говорила:

— Ти шукаєш любов, але твоя душа — не нова в цій грі.
Олег — тінь твого минулого, частина болю, який ти колись не змогла прийняти.
Він прийшов не для того, щоб залишитись, а щоб навчити тебе не тікати від себе.
Адріан — дзеркало майбутнього, що ще не настало. Його присутність пробуджує твою силу, але і випробовує твою віру у власне світло.

Міла відчула, як по шкірі пробігла хвиля холоду, а потім тепла — немов крізь неї пройшла хвиля енергії.

— Але чи можу я бути щасливою? — прошепотіла вона, ледве ворушачи губами.

Голос став м’якшим, наче лагідний подих вітру:
— Щастя приходить тоді, коли ти перестаєш чекати, що хтось заповнить твою порожнечу.
Ти маєш згадати, хто ти є — не жінка, що шукає кохання, а сила, що створює його.
І коли ти навчишся кохати себе — справжню, не ідеальну, не поранену — тоді любов знайде тебе сама.
Свічка раптом спалахнула вище, освітливши кімнату, і Міла побачила у дзеркалі, як її очі сяють — не людським блиском, а внутрішнім світлом, що пробивався крізь усі її страхи.
Їй здалося, що на мить у відображенні з’явилася постать з темними крилами, яка усміхнулася, ніби схвалила її крок.
Бафомет мовчки слухав її запитання, а потім промовив:
— Ти не зможеш відчути істинне кохання, доки твоє серце болить від минулого. Очисти його стихією, якій довіряєш.

Тієї ночі Міла наповнила ванну водою, додала сіль, кілька пелюсток троянд і краплю олії — символ вогню. Вона сіла в тиші, і вода огорнула її тіло, як ковдра. Вона заплющила очі й прошепотіла:
— Я відпускаю все, що мені не належить. Біль, сумнів, страх.
Раптом вода навколо ніби заіскрилася — дрібні бульбашки танцювали, мов живі. Міла побачила як над нею, ніби дим, простягається помаранчева тінь і під невидиму музику витанцьовує хвилями і опускається на неї прозорою вуаллю. Міла відчула, як біль у грудях поступово розчиняється. Коли вона вийшла з ванни, у дзеркалі на неї дивилася інша жінка — спокійна, впевнена, із сяйвом у погляді.

І саме тоді пролунав дзвінок у двері.
На порозі стояв Андріан — усміхнений, впевнений, із легким блиском у очах, який, здавалося, бачив її наскрізь. Її, з округлими  від здивування очима, мокрим волоссям, закутану в теплий довгий до підлоги халат.
— Поїдь зі мною, — тихо сказав він. — знаю що здаюся зараз безумним, але я хочу, щоб ти сьогодні просто була щасливою.

Міла не встигла нічого відповісти, як він м’яко простягнув їй коробку з тонкою золотою стрічкою. Усередині — ніжна, мов подих, сукня кольору нічного неба з мерехтливим відтінком срібла.
— Це твоє. Якщо дозволиш, хочу, щоб цей вечір став особливим. І Міла...дозволила відбуватися тому, що відбувається.

За кілька хвилин Андріан відвіз її до невеликого салону, де дві стилістки вже чекали. Вони не питали, просто відчували настрій. Легкі хвилі волосся, ніжний макіяж із сяйвом у кутиках очей, аромат жасмину на зап’ястях — і дзеркало відобразило не адвокатку, а жінку, в якій прокинулася справжня магія.

— Ти схожа на світло, — прошепотів Андріан, коли побачив її.

Машина плавно рушила вечірнім містом. Коли вони зупинилися, Міла підняла очі — перед нею був ресторан на даху старого будинку, де здавалось, що зорі можна торкнутись рукою. Дніпро унизу мерехтів срібними відблисками, а повітря пахло нічною свіжістю і виноградом.

Столик був прикрашений живими квітами — ліліями та трояндами, між якими горіли малі свічки. Скрипаль грав ніжну мелодію, схожу на дихання моря. Андріан подав їй келих із прозорим напоєм, який світився у світлі свічок.

— За справжні почуття, — сказав він. — За те, щоб ти знову вірила, що любов може бути світлою.

Коли вони говорили, світ зник. Лише їхні погляди, тремтіння рук, легкий дотик пальців. Міла відчувала, як у грудях розкривається тепло, як її внутрішній біль потроху тане, а в душі з’являється спокій.

І водночас десь на рівні серця знову спалахнуло відчуття — невидимий зв’язок, енергія, яку вона вже відчувала раніше, коли поруч була доля. Вона зрозуміла: нитки подій сплелися не випадково. І тоді в душі озвався шепіт: «Ти заслужила цей дар, Міло. Це рішення вже прийняте вищими силами. Але пам’ятай — навіть зорі не бачать наперед твого кроку. Лише ти тримаєш у руках продовження історії».