XV. Зцілення душі правдою перед собою.

Міла того вечора не планувала виходити, але щось усередині штовхало — треба співати. Вона завжди відчувала, що через голос очищається, ніби зсередини виходить біль, тривога, сумнів.
Алан поїхав у відрядження, і тиша квартири здавалася занадто гучною. Вона вдягла просту чорну сукню, зібрала волосся і пішла в маленьке караоке-кафе неподалік.

Коли почала співати, за сусіднім столиком її голос підтримав інший — чистий, пронизливий, з ноткою смутку. Вони зустрілися поглядами — дві жінки, дві історії. Потім дівчина підійшла, сіла поруч. Міла відчула, що ця душа тріснута, але не зламана.

— Ти гарно співаєш, — сказала Міла.
— Та кому воно треба… — знизала плечима дівчина й зробила ковток коньяку. — Мене Віка звати.

Міла лише кивнула, не перебиваючи. Віка сама продовжила — ніби чекала, коли хтось просто почути її.

— Була з чоловіком… ну, він не мій. Одружений. Обіцяв, що розлучиться, що все зміниться. А потім зняв мені квартиру, сказав, що так безпечніше. Я вірила. Минулого тижня сказав виселитися — мовляв, обшук буде, треба зникнути. А коли повернулася — замки інші. Все. Навіть паспорт лишився там… Тепер шукаю нового… не знаю, кого. Щоб вижити.

Міла мовчала. Вона знала: іноді питання важливіші за поради.

— А ти колись відчувала, що тебе люблять не за щось, а просто так? — спокійно спитала.

Віка замислилась, потім посміхнулась гірко:
— Ні. Мабуть, я сама не дозволяла. Мені страшно, коли чоловік просто добрий. Наче він зараз зникне — і я залишуся ні з чим.

— Страх втрати сильніший за любов? — уточнила Міла.
— Мабуть, так. Я завжди боялася бути нікому не потрібною.

Міла тихо поклала руку їй на долоню.
— Ти не “нікому не потрібна”. Ти просто втратила себе серед чужих обіцянок. Любов — не утримання, не подарунки, не дах над головою. Це коли тобі не страшно бути собою.

Віка відвела погляд, і по її щоці скотилась сльоза.
— Якщо чесно, я навіть не знаю, хто я без нього.

— То, може, час дізнатись, — сказала Міла м’яко. — Без нього. Без страху. Знову співати не для когось, а для себе.

Потім вони знову взяли мікрофони — і заспівали разом. Голоси злилися так, ніби вібрували в унісон із серцями. Міла відчула, як біль у грудях трохи відступає. Її сила знову працювала — не через ритуали, не через стихії, а через людські душі, які нарешті зцілюються через правду.

Минуло кілька днів. Міла не чекала, що побачить Віку знову — думала, що це була випадкова зустріч, короткий дотик двох душ на роздоріжжі. Але одного ранку їй написали повідомлення у месенджері:
“Міло, я зробила те, про що ви казали. Пішла співати. У барі біля вокзалу. Просто для себе. Не знаю, що з цього буде, але мені стало легше. Дякую.”

Міла усміхнулася. Її серце легенько стислося — не від болю, а від теплоти. Вона відчула, що доторкнулася до справжнього сенсу своєї сили: не лише вміти відчувати енергії, стихії чи правду, а пробуджувати людське світло в тих, хто заблукав.

Увечері вона пішла в той бар. Віка стояла на сцені — без яскравого макіяжу, без показного вбрання, просто у білій сорочці. Її голос був чистий і глибокий, наповнений болем і свободою водночас. Люди замовкли, слухали.

Після виступу Віка побачила Мілу, й очі її засяяли.
— Ви прийшли!
— Я ж казала, — усміхнулася Міла, — що треба співати для себе.

— Я зрозуміла… — Віка говорила тихо, але впевнено. — Я звикла чекати, що хтось дасть мені місце, дім, сенс. А тепер просто хочу дихати. І співати.

Міла кивнула.
— Це і є початок. Ти вже створила простір, де тобі добре.

І саме в ту мить Міла відчула щось нове: ніби крізь грудну клітку пройшла хвиля теплого повітря, легка, як дотик вітру. Біль, що колов її після зустрічі з Олегом, став стишуватися. Вона усвідомила — коли допомагаєш іншій людині віднайти її силу, зцілюєш і себе.

Того вечора вона йшла додому повільно, не поспішаючи. Повітря пахло нічним містом, свіжістю і надією. Вона подумала, що, можливо, її магія — не в заклинаннях і не в ритуалах, а в умінні чути душу.

Вона підняла очі до неба, де зірки тремтіли, немов відповідаючи.
— Добре, — прошепотіла. — Я готова вчитися далі.