ХІІІ. Ранок білих троянд

Суботній ранок зустрів Мілу тихим сонцем і ароматом кави, кориці та ванілі, який наповнював кухню. Вона щойно встигла розчесати волосся, коли задзвонив дзвінок у двері.

На порозі стояв Олег — з білими трояндами в руках.
Він усміхався, але в його очах було щось глибше — ніби океан, у якому можна втонути.

Міла завмерла. Вона раптом відчула, як у грудях прокинулася ніжність, змішана з болем. Олег став іншим — мужнішим, спокійнішим, навіть його запах змінився: аромат дорогих парфумів змішався з теплом його шкіри, знайомим до болю.

Їй захотілося просто обійняти його, забути все. Але розум підказував інше.

— Чого ти хочеш? — запитала вона різко, намагаючись триматися.

— Швидше кого, — посміхнувся він, і в його голосі бриніла ніжна іронія.

Міла відчула, як її дихання зрадницьки прискорюється. Його погляд палив, його близькість знімала всі захисні щити.
І коли він обережно торкнувся її плечей, вона не встигла відсторонитися.

— Я скучив, рідна, — прошепотів він. — Просто дозволь мені побути поруч. Хоча б хвилину.

Його голос заспокоював, ніби хвиля тепла накрила все всередині. Міла взяла троянди, щоб поставити у вазу, та з кожним кроком відчувала, як щось у ній тане, мов сніг на долоні.

Вона намагалася переконати себе, що це лише спогади, що кохання мине, як тільки розум переможе серце.
Але серце не слухалося. Воно співало.

— Ти так і мовчатимеш? — запитав Олег, дивлячись прямо в її очі.

У його погляді було стільки світла, що Міла не витримала.
— Тобі треба піти, — прошепотіла вона.

— Піду, — відповів він. — Але подаруй мені останній поцілунок. Щоб переконатися, що ти вже нічого не відчуваєш.

Вона хотіла заперечити, але не встигла — його губи накрили її вуста. Гарячий, живий поцілунок стер усі думки. Її руки самі лягли йому на плечі, ковзнули до шиї, у волосся…
Світ зник. Залишилися тільки вони — одне ціле, злиття тіл і душ.

…Коли вона прокинулася, Олег гладив її волосся, дивився ніжно, але в очах уже жила тінь.

— Олег, — почала Міла тихо. — Це було помилкою. Цей потяг мине. Ми не можемо бути разом.

Він мовчав, лише стискав її руку.
— Якщо не можу бути з тобою, — промовив глухо, — тоді я залишуся навіки один. Завжди один.

Його слова повторювалися, мов заклинання.
Міла відчула, як повітря навколо стало густішим, як темна хвиля пройшла від його голови до грудей.

— Зупинись! — вигукнула вона й різко поцілувала його, притискаючи до себе, ніби могла вирвати з нього цю тінь.

Холодний подих пройшов крізь неї, темна сила розчинилася.
Олег подивився на неї спокійно, навіть надто.

— Ти це відчула? — запитав він.
— Так. А ти?
Він кивнув.

— Прощавай, Міло, — сказав він рівно. — Я більше не потурбую тебе. Але завжди буду поруч.

І він пішов — тихо, без злості, без болю.
А Міла стояла, дивлячись у порожні двері, відчуваючи, як серце в ній пульсує в ритмі чужої сили.
Вона знала: це не кінець. Це — пробудження чогось давнього, що тепер пов’язало їх обох.

Він пішов, а вона стояла, притискаючи долоні до грудей, де ще жевріло тепло.
І тільки тепер Міла зрозуміла: вона зупинила те, що могло стати страшним прокляттям — вічною самотністю. Немає гіршого, ніж заговорити самому собі вічну порожнечу. Але сила, якою вона це зробила… забрала щось у неї самій.

Що саме — вона не знала. Відчувала лише, що частинка світла в ній ніби згасла. І тепер їй треба було навчитися розуміти — як керувати тим, що прокинулося в ній того ранку, щоб наступного разу сила не вибирала за неї.
Вона відчула, що тінь, яку зняла з Олега, не зникла. Вона просто перейшла — у повітря, у простір довкола, у неї.
І щоб не дозволити їй оселитися в собі, Міла дістала з сумки маленький скляний кулон. У ньому було кілька крупинок попелу — рештки старого судового документа, який вона колись спалила під час свого першого виграного процесу, щоб “звільнити” енергію справедливості, як навчила одна стара жінка з Карпат.

Вона розклала цей попіл на долоні, і шепотом, ледь чутно, промовила стару формулу — не молитву, не заклинання, а прохання:
“Щоб тінь вернулася туди, де її покликали.
Щоб душа не несла того, що не її.
Щоб слово, сказане правдою, не стало карою”.
У цей момент легкий вітер пройшовся у відчинене для провітрювання  вікно довкола неї, наче відповів.
І тоді Міла побачила: на підвіконні перед нею, у променях сідаючого за небокрай сонця, проступила тонка лінія — мовби відбиток ланцюга.
Вона зрозуміла — тінь пішла. Але щось залишилось.

Пальці раптом защеміли — на шкірі виступив тонкий слід, схожий на знак Феміди, тільки замість терезів — рівновага між світлом і темрявою.

“Коли ти знімаєш тінь з іншого, — пригадалися їй слова тієї жінки, — мусиш бути готова, що частинка темряви спробує знайти собі новий дім. Але якщо серце твоє не судить — вона не виживе в тобі”.

Міла підняла голову. Десь далеко почула дзвін трамваю.
Вона відчула, як легшає.
Та глибоко всередині — залишилося відчуття, що тепер щось спостерігає за нею. Не зло, а пам’ять.
І що попереду буде інший процес — не юридичний, а духовний.