ХІІ. Суд для душі

Міла довго не могла заснути. Думки клубком плуталися. Вона так сильно прагнула дізнатися більше що пообіцяла собі детально покопатися в історії свого роду. І тут вона знову повернулась думками до хлопця, про якого сьогодні згадувала в суді.
Його звинувачували у крадіжці — проста справа, але щось у його очах не давало спокою.
Не виглядав він злочинцем. У ньому було щось надломлене й чуже водночас — ніби хтось керував ним зсередини.

Вона запалила свічку, вдихнула аромат ладану і тихо прошепотіла:
— Якщо ти є, старий охоронцю роду, скажи — що це за сила в ньому? Я відчуваю, ніби він не сам.

Повітря стало щільнішим, і в темряві озвався голос Бафомета — глибокий, спокійний, як тінь старого каменю:
— Те, що ти бачиш у ньому, — не зле і не добре. Це чужа воля, слід страху, який не його. Людина іноді стає провідником болю роду або місця.
— То він одержимий? — прошепотіла Міла.
— Радше заплутаний. Його свідомість тримає давня образа — не його, але через нього говорить.

Міла стиснула долоні.
— А я можу щось зробити?

— Ти — міст, — відповів Бафомет. — Ти відчуваєш, що всередині інших. Не суди — відчуй корінь. Там, де людина втратила віру, ти знайдеш її істину.
— А ти можеш вплинути на цю силу? — запитала вона.
— Ні. Я лише дзеркало. Але ти — жива. І тільки живі можуть змінювати нитки долі.

Міла опустила голову. Усередині прокинулося тихе розуміння: ця справа — не просто робота. Це випробування її самої.

У судовій залі пахло старими папками й кавою. Хлопець сидів поруч, блідий, із порожнім поглядом — очі, в яких Міла бачила не провину, а ніби якусь тінь. Тінь, що дихала не його словами, не його рухами.

Коли прокурор говорив, Міла не слухала — вона вдивлялася в юнака. Його аура, як вона вже навчилась відчувати, пульсувала темними спалахами, ніби хтось інший тягнув за нитки зсередини.

— Ти пам’ятаєш, що відчував у ту ніч? — тихо запитала вона, коли суддя дозволив хвилину для уточнення позиції.
Хлопець мовчав.
— Не що робив. А що відчував.

Він здригнувся. Його пальці зчепилися в замок.
— Темно… ніби хтось шепотів. Я знав, що не можна, але… думав, що мушу.

Міла схилила голову, відчуваючи, як тінь починає втрачати силу.
— А тепер послухай мене. Це ти вирішуєш, що маєш робити. Не вони, не голос у голові, не минуле. Ти сам.

Її слова, сказані спокійно, прозвучали як заклинання. Вона бачила, як щось ніби розчинилося в повітрі — чужа енергія покидала його.

І саме тоді він прошепотів:
— Я згадав… Тоді був не я. Один із “друзів” сказав, що треба відволікти охоронця. А вони вже все підготували. Я не крав. Я стояв із пакетом, бо думав, що там — документи.

Міла відчула, як у грудях запульсувало тепло. Це був доказ.
Вона підвелася:
— Ваша честь, дозвольте клопотання. Заява мого підзахисного свідчить про підстави для нового розслідування. Ми маємо свідка, який підтвердить, що пакет йому передали. Крім того, на пакеті знайдені відбитки іншої особи, що вже фігурує в іншій справі — але ці матеріали досі не приєднані.

Суддя підняв брови.
— Ви це щойно отримали?
— Так. І щойно отримала головне — усвідомлення людини, яку ви тримаєте під вартою. А людина, що усвідомила, — не небезпечна.

Тиша. Потім — коротка нарада.
— Суд ухвалив. Змінити запобіжний захід на особисте зобов’язання.

Хлопець дивився на Мілу, не розуміючи, як це сталося.
Вона лише торкнулася його плеча:
— Інколи, щоб визволити когось, треба визволити його від самого себе.
І коли вони виходили з зали, вона ще відчувала на пальцях легкий відблиск тієї тіні — як знак, що сила, яка керувала ним, була старою, давнішою, ніж злочин чи провина. І що тепер ця сила чомусь почала дивитися саме на неї.

Міла пішла в парк. Повітря було важке, земля — мов дихала. Вона заплющила очі й тихо вимовила:
«Бафомете… що це було?»

У відповідь — легкий подих холоду, як тінь за спиною.
«Ти торкнулася чужої пам’яті. Це не демон, не дух — це ланцюг роду. Тінь, що живиться соромом і страхом поколінь. Кожен, хто не зцілив її, передає далі».
— То я маю зцілювати? Я адвокат, не жриця, — прошепотіла Міла.
«Ти — посередниця. Ти вже медіатор між світлом і тінню. Суд — лише форма. Суть — у рівновазі».

У неї перехопило подих. Перед внутрішнім зором постали обличчя тих, із ким вона працювала — клієнти, свідки, навіть опоненти. У кожного — своя тінь. І, можливо, саме тому вона відчувала їх краще за інших.

Тієї ночі Міла не спала. Вона переглядала матеріали справи Артема, але думками поверталася до моменту, коли тінь покинула його. Їй здавалося, що частинка тієї сутності — тепер у ній.

І тоді, на краю сну, вона побачила віддзеркалення — себе в темному склі.
Її очі світилися м’яким зеленим світлом, а за плечима стояла постать із розкритими крилами, напівтінь, напівсвітло.
«Тепер ти бачиш, Міло. Кожна тінь шукає того, хто не боїться її побачити».
Вона прокинулася — спокійна, але з відчуттям, що наступна справа буде іншою.
Бо тепер її суди — це не лише про закони.
Це — суди душ.