ХІ. Таємниця роду

Повернувшись додому, Міла відчула, ніби за спиною виросли крила — легкі, невидимі, але справжні. Вона зняла пальто, поставила сумочку на стілець і на мить завмерла біля дзеркала. Її очі світилися — не від вина чи захвату, а від якоїсь нової, незрозумілої енергії.

Серце билося в ритмі, якого вона не знала раніше. Ніби всередині ожило щось забуте — давнє, могутнє. Повітря довкола стало густішим, і навіть лампа на тумбі ледь мигнула.

Міла посміхнулася, торкнулася волосся — воно ледь потріскувало, наче від статичної електрики.
«Що зі мною?» — подумала вона. — «Чому відчуваю силу, яку не можу пояснити?»

Вона згадала Даніеля — його спокійний голос, погляд, у якому було щось знайоме. Їй хотілося вірити, що це початок кохання, що він допоможе забути Олега. Але глибоко всередині вона знала: справа не лише в почуттях.

Ця ніч була інакшою.
Десь у глибині душі Міла відчула присутність — тиху, як подих старовинного духу. І тоді майнула думка: «Я не сама. Хтось або щось поруч… дивиться, чекає».

Вона запалила свічку — і полум’я одразу потягнулося вбік, ніби до невидимого подиху.
— Якщо ти тут… — прошепотіла вона, — то чому саме зараз?

У відповідь крізь полум’я промайнуло обличчя — стародавнє, суворе, з очима, в яких світилися вогні світу.
Бафомет.

Колись він був охоронцем роду Міли. У старих сімейних легендах згадували, що кожна жінка їхнього роду мала частку його сили — силу бачити правду і творити рівновагу між світлом і тінню. Але кілька поколінь тому зв’язок перервався.

Тепер, коли Міла народилася під певним знаком, коли її серце пережило біль і очищення, ця сила знову прокинулася.
І Бафомет, хранитель рівноваги, повернувся.

Міла торкнулася свічки — і полум’я не обпекло її пальців.
— Ти повернувся… — прошепотіла вона. — Але чому саме я?

Вогонь спалахнув яскравіше, і в її голові промайнуло одне слово:
«Бо ти — остання, хто може відновити рівновагу роду».
Міла сиділа на підлозі біля свічки, і вогонь тремтів, ніби реагував на її думки. У повітрі стояла тиша, густа, як мед.
— Якщо ти — справжній… — прошепотіла вона, — скажи, що сталося з моїм родом? Чому сила зникла? І… чи маю я право молитися? Чи це тебе образить?

Світло свічки тремтіло, і тінь на стіні поступово почала набувати форми. Бафомет постав перед нею не як демон, а як образ древнього духу рівноваги — частина світла, частина тіні. Його голос лунав не вухами, а десь усередині грудей.

— Твій рід мав великий дар, Міло. Сила гармонії, що могла лікувати і слова, і серця. Але кілька поколінь тому рівновагу порушили — не зламано нею, а людським серцем.

Світло закружляло, і перед очима Міли промайнула картина — старовинне село десь у середині XIX століття, коли ще носили корсети, а паничі їздили у бричках. На пагорбі стояв маєток, а внизу — хата, де жила дівчина з її роду.

Її звали Катерина.
Молода, красива, з ясними очима, які бачили більше, ніж світ дозволяв. Вона мала дар передбачати долю і розмовляти з природою.

Одного літа панич із маєтку, Андрій, приїхав у ті краї на відпочинок. Вони зустрілися біля річки, і кохання спалахнуло, як полум’я. Він обіцяв їй світ, а вона — вірила.
Коли Катерина завагітніла, її серце наповнилося радістю, але Андрій зрікся — його родина примусила одружитися з донькою місцевого поміщика.

Катерина не витримала зради. У ніч весілля Андрія вона пішла до лісу, де на старому камені колись приносили присягу духу роду — Бафомету, хранителю рівноваги.

Вона плакала, благала повернути коханого. І зробила те, чого не мала права — попросила змінити хід долі.
Вона принесла в жертву власне ще ненароджене дитя, думаючи, що це поверне любов. Але любов, здобута через порушення рівноваги, стала прокляттям.

— Твоя прародичка порушила головний закон, — промовив Бафомет. — Вона віддала життя невинного в ім’я людської пристрасті. І я, хранитель, розірвав зв’язок. Її душа блукала століттями, шукаючи спокою.

Полум’я заворушилося сильніше, і Міла відчула, як щось усередині серця здригнулося.
— Але… — прошепотіла вона, — що з дитиною?

— Душа дитини не пішла у пітьму, — відповів він. — Вона чекала моменту, щоб повернутись і відновити рівновагу. І тепер вона — в тобі.

Міла завмерла.
Її очі наповнилися слізьми, а тіло покрилося холодними іскрами.

— То це я… — ледь вимовила вона. — Я — та душа?

— Ти — продовження двох сил: любові, що зруйнувала, і сили, що може відновити.
І тобі дано вибір, Міло: чи з’єднати віру людську з древньою силою, чи відкинути одну зі сторін. Бо справжня гармонія — не в поклонінні, а в розумінні.

Свічка згасла, залишивши по собі легкий аромат ладану.
Міла сиділа в темряві, але більше не боялася. Вона відчула, що з цього моменту її життя вже не буде звичайним.