IX.Нові горизонти караоке

Міла відчинила знайомі двері караоке-клубу, і хвиля теплого світла та музики накрила її, наче м’який плед після холодного дня.
Повітря пахло кавою, вином і парфумами — тут усе було знайоме, але цього разу вона відчувала себе інакше.
На сцені вже хтось співав, а у залі панувала приємна напруга — як перед чимось справжнім.

Аллан сидів у кутку, звичний у своїй легкій сорочці кольору туману, усміхнений, але з тінню втоми в очах.
Побачивши Мілу, він підвівся, наче зустрічав когось дуже важливого.
— Ну от і моя зірка прийшла, — сказав він півжартома, півщиро. — Я вже боявся, що сьогодні співатиму з мікрофоном на самоті.

Міла всміхнулася, втомлено, але тепло:
— Ти мене викликав, як пожежник на чергуванні. Я ледве встигла завершити суд.

— Суд? — Аллан підняв брови. — То, може, ти спочатку когось звільнила, а потім прийшла рятувати мене від депресії?
Вона засміялась.
— Можливо. Але співати я погодилася лише тому, що твій текст звучав як відчайдушне прохання про допомогу.
Аллан кивнув, трохи серйознішаючи.
— Мабуть, так і було. Цей тиждень витягнув із мене всі сили. Мені потрібен голос, який нагадає, що в цьому світі ще є щось чисте.
Міла мовчки подивилась на нього — і вперше помітила, що його очі схожі на небо перед грозою: глибокі, утомлені, але живі.
Міла теж подумала, що її душа, серце й розум давно втомилися і серйозно сказала:
— У моєму світі стільки всього змінилося… а може, й у світах, — усміхнулась ледь помітно. — Серце досі не відпускає минуле кохання, а в голові — хаос від справ. Я маю зовсім небагато часу, щоб витягнути хлопця з-під варти. І найгірше, що він сам не хоче звідти йти…
Аллан подивився на Мілу довше, ніж потрібно, і мовив тихо:
— Знаєш… іноді людина не хоче виходити з темряви, бо там її хоч якось розуміють. А ти для нього — світло, від якого болить.
Він зробив ковток кави. — Але болить не завжди. Потім починає лікувати.
Аллан усміхнувся, але в очах промайнула тінь.
— У кожного свій полон, Міло. Хтось сидить у в’язниці, хтось — у спогадах.
Він нахилився трохи ближче. — Іноді Всесвіт зводить нас із тими, кого треба врятувати, щоб ми врятували самих себе.
Слова Аллана засіли глибоко в думках Міли.
«Інколи ми рятуємо, щоб урятувати себе…» — відлунювало всередині, мов тихий дзвін.
У серці знову защеміло. Вона згадала — як колись рятувала коханого, як ночами перечитувала справу, шукаючи тріщини в брехні, як боролася проти системи, що намалювала його винним.
Тоді вона вперше зрозуміла, що правда іноді безсила без віри.
Вони перемогли і добилися його звільнення... Вони добилися всього чого бажали і в цій боротьбі Міла знайшла себе...А, головне, знайшла своє справжнє щире, єдине кохання, але  не змогла його прийняти... Олеже, де ти?!
Міла на мить заплющила очі. Усе, що було давно забуто, знову ожило, тепер уже тихим болем, а не розпачем.
— Міло, ти обрала пісню? — голос Аллана повернув її до реальності.
Вона підняла погляд, у куточках губ майнула втомлена усмішка.
— Так… здається, обрала, — відповіла вона, і навіть сама здивувалася, наскільки спокійно прозвучали її слова.
Аллан, задоволено всміхнувшись, щось натиснув на пульті, і зал наповнили перші ноти знайомої мелодії.
Міла впізнала її одразу. Ця пісня колись грала у машині, коли вони з Олегом їхали за місто, просто мовчали і трималися за руки.

Вона взяла мікрофон — не для виступу, а ніби для сповіді.
Перші слова далися важко. Голос тремтів, але з кожним рядком ставав упевненішим, теплішим, справжнім.
Наче через музику вона вперше дозволила собі не бути сильною, не шукати аргументів, не захищати — просто бути.

Аллан спостерігав, не відриваючи погляду.
Його усмішка зникла — він бачив не просто красиву жінку, а душу, яка щойно розчинилася у звуках, мов полум’я у вітрі.
Навіть люди за сусідніми столиками притихли, немов відчули, що стають свідками чогось справжнього.

Коли остання нота згасла, Міла опустила мікрофон.
Їй здалося, що в повітрі залишився запах минулого — трохи болю, трохи ніжності, і дивна легкість, якої вона давно не відчувала.

Аллан підвівся, підійшов і, нахилившись до її вуха, тихо сказав:
— Якщо це твій біль — він надто красивий, щоб бути тягарем.

Міла усміхнулася, не відповіла. Але всередині щось змінилося.
Наче нитка, що пов’язувала її з минулим, стала тоншою.

Схоже, ця щирість, із якою Міла співала, торкнулася навіть дивної пари за сусіднім столиком.
Чоловік — поважного віку, з сивиною та впевненістю людини, що звикла вирішувати чужі долі, сидів поруч із дівчиною, яка скоріше скидалася на його внучку. Вона була доглянута до дрібниць — ідеальний макіяж, пухкі губки, гладке волосся, коротке облягаюче плаття, яке більше говорило, ніж мовчало.

Міла помітила, що дівчина пила чистий алкоголь, наче воду, і часто бігала до бармена — то ніби за черговим коктейлем, то, скоріше, просто за увагою. Не було зрозуміло, ким вони одне одному були — коханцями, роботодавцем і утриманкою, чи просто випадковими супутниками вечора.

Коли Міла вийшла відповісти на дзвінок, чоловік уже стояв у коридорі.
Він глянув на неї зверху донизу, повільно, з холодною оцінкою у погляді, ніби вирішував долю усіх у цьому залі — і її також.
Але Міла не опустила очей. Навпаки — випрямила плечі. Біле шкіряне плаття гарно облягало її фігуру, підкреслюючи жіночність і силу. Її погляд був спокійним і впевненим, і лише на мить вона помітила у його очах пустоту — глибоку, крижану, як безодня. Їй стало тривожно, наче щось темне пройшло поруч. Вона швидко закінчила розмову і повернулася в зал, де Аллан саме співав пісню англійською, і його голос звучав краще, ніж в оригіналі.
Усмішка торкнулася її вуст — він умів передавати емоції, а зараз співав так, наче лікував чиїсь душі.
Коли пісня стихла, зал аплодував. Міла відчула, як у ній знову засяяло світло — чисте, щире, тепле. Вона дивилася на усміхнених людей і розуміла, що ця енергія торкнулася всіх.
Саме в цей момент до неї підійшов той самий сусід. Його супутниці вже не було.
Він нахилився до Міли, намагаючись перекричати музику, і промовив їй на вухо:
— У вас чудовий голос… трошки попрацювати — і можна на професійну сцену. Я міг би влаштувати вам прослуховування…
Міла відсунулась, розгублено кліпнула очима — і саме тоді побачила, як Аллан, який нічого не чув через музику, підняв погляд.
Його обличчя враз стало серйозним. Він рішуче підвівся — широкі плечі, пряма постава, холодна впевненість у рухах.
Він підійшов ближче, і, ледве стримуючи роздратування, сказав:
— Шановний, ми вас запрошували до нашого столика? Чи, може, це ми прийшли до вашого?
Тон був бездоганно ввічливим, але в ньому звучала сталь.
Сусід зблід, промимрив вибачення й майже миттєво зник між столиками.
Міла не втрималась і дзвінко розсміялася — щиро, по-дитячому.
Поглядом подякувала Аллану.
В її очах спалахнуло тепло — те саме, яке з’являється, коли жінка раптом усвідомлює: поряд є чоловік, який без слів зрозуміє, коли треба просто стати поруч.
Вечір продовжився. Міла вже розслабилась — музика, сміх, світло ламп і келихи вина створювали дивну атмосферу легкості. Але через кілька пісень до Аллана раптом підсіла та сама дівчина — супутниця їхнього «сусіда». Вона мило посміхалася, щось говорила йому на вухо, час від часу ніби ненароком торкалася його руки.
Міла не чула слів крізь гучну музику, та бачила, як Аллан спочатку уважно слухав, потім коротко відповідав, а з кожною хвилиною — все голосніше сміявся. Сміх був не злий, радше розгублено-іронічний. Але у Міли в душі з’явився легкий неспокій.
Вона спіймала себе на думці:
Може, Аллан справді хоче познайомитись ближче з нею? І  взагалі може їй бути для нього як справжня подруга? Вона знала, що Аллан самотній, і, мабуть, дівчина викликала у нього цікавість. Вона вже почала думати, чи не варто й собі підійти до бармена — хоча б із ввічливості, — коли раптом Аллан різко встав. Щось коротко, але ввічливо сказав дівчині, і, не вагаючись, узяв Мілу за руку.
— Ходімо зі мною, — сказав він просто. — Я вийду покурити, а ти подихаєш свіжим повітрям.