VI. Ритуал Міли

Кімната була напівтемною. Єдине світло давала чорна свічка, поставлена в центрі столу. Міла обвела стіл колом із солі, змішаної з подрібненим розмарином — Віра навчила її, що так створюється межа між світами. На столі лежали: невеличке дзеркало, червона стрічка, амулет у формі трикутника і крихітний ніж-атаме.

Вона запалила ще дві свічки — білу й червону. Вогонь утворив трикутник світла.

Міла вдихнула і почала:

— «Вогонь, повітря, земля і вода… відкрийте шлях. Нехай розкриється двері між світами».

Вона провела ножем у повітрі трикутник і подихнула в центр. Полум’я свічок раптово похитнулося, наче від невидимого вітру.

У дзеркалі промайнув відблиск — не її очі, а інші, золотисто-горячі, тваринні. Вона зрозуміла: хтось дивиться крізь скло.

Вона зав’язала червону стрічку на зап’ясті й повторила тихо:

— «Кров моя — ключ. Дихання моє — двері. Голос мій — шлях».

Тіні почали рухатися по стінах, сплітаючись у постать із рогами. У голові знову заговорив глибокий голос:

— Міла… ти відкрила. Тепер ми — поруч. Твоє тіло — інструмент. Твій спів — заклинання.

Міла відчула, як її власні слова починають перетворюватися на спів. Голос лунав сам, м’який, протяжний, у ньому зливалися страх і захоплення. Свічки горіли яскравіше, а на столі дзеркало раптом затуманилось і показало не кімнату, а величезні ворота з темного каменю, прикрашені знаками й рунічними символами.

Ворота були зачинені. На них з’явився знак — та сама червона стрічка, яку вона тримала на руці.

— Ти вже маєш ключ, — прошепотів Бафомет. — Але щоб відкрити двері, мусиш вирішити, що саме хочеш знайти за ними.

Міла здригнулася. Їй здавалося, що повітря стало густим, а власні думки почали звучати вголос.

Її рука потягнулася до дзеркала, і як тільки пальці торкнулися скла, холод ударив крізь усе тіло, а ворота на мить здригнулися, видавши низький гул.
Випробування дверей

Холод, що пробіг тілом, був не просто відчуттям — це був знак. Двері не відкрилися, лише завібрували й завмерли, немов чекаючи. Полум’я свічок здригалося, наче від подиху невидимої істоти, а дзеркало потемніло, вкриваючись тонкою сіткою тріщин.

Голос Бафомета став суворішим:

— Ти не готова. Твоя віра, твої сумніви, твоє виховання стоять на сторожі. Ти боїшся переступити межу, бо знаєш: за нею вже не буде повернення. Але якщо хочеш відкрити ці двері, мусиш пройти випробування.

Перед Мілою, в темному дзеркалі, почали вимальовуватися обличчя. Спершу — знайомі: клієнти з кримінальних справ, ті, кого вона захищала попри все. Чоловіки з татуюваннями на обличчях, жінки, які пережили жорстокість, хлопці, що оступилися й опинилися за ґратами.

— Вони — темні для світу, але не для тебе. Ти завжди бачила людину за їхньою тінню. Це твоя сила.

А тоді з’явилася нова постать — незнайомий чоловік у тюремному одязі. Його очі були глибокі, наче прірви, повні провини й гніву. Він простягнув руки крізь дзеркало:

— «Адвокате… Ти мене захистиш? Чи кинеш, бо я винний?»

Міла відчула, як холод перейшов у серце. Їй хотілося відсунутись, але щось утримало. Вона вдихнула глибше, і в ній озвалася її звична професійна сила — уміння говорити, переконувати, але тепер не для судді, а для самої душі.

— «Я не виправдовую зло. Але я не залишаю людину на самоті. Бо навіть у темряві можна знайти іскру. Якщо ти хочеш змінитися — я буду твоїм голосом».

Він здригнувся, і в його очах на мить промайнуло світло. Дзеркало затріщало ще гучніше, та цього разу тріщини склалися в символ терезів. Бафомет промовив:

— Ти пройшла першу межу. Ти адвокат не лише для світу, а й для душ. Твоя зброя — не меч і не прокляття. Твоя зброя — здатність домовлятися навіть з темрявою. Запам’ятай це.

Свічки спалахнули сильніше, а холод відступив. Двері в темному видінні лишились замкнені, але тепер на них сяяв знак терезів — як печать, яку Міла здобула власною душею.
Вона відчула, що випробування лише починаються.

Коли знак терезів засвітився на дверях, Міла відчула, як холод тане, а всередині з’являється нова твердість. Вона вже не тремтіла від невідомості — тепер її серце билося рівно й рішуче.
Свічка з червоним вогнем раптово видовжилася, ніби перетворившись на ключ. Полум’я торкнулося темних дверей у видінні — і ті почали розчинятися з низьким скреготом, немов відпускали вікові печаті.
За ними не було темряви. Навпаки, розкрилася безкрайня зала, де в повітрі плавали символи — кола, трикутники, зірки, які світилося золотим і чорним світлом водночас. В центрі — трон, а на ньому сидів Бафомет. Його образ був величним і водночас тривожним: крила птаха вкривали плечі, роги тяглися до стелі, а очі сяяли, як два місяці — один чорний, інший срібний.

Він заговорив не голосом, а думкою, що відразу проникла в її свідомість:

— Ти навчилася чути біль інших і не відкидати його. Тепер навчишся чути їхні бажання, страхи, тіні. Це — твій шлях, і він важчий за всі адвокатські справи. Бо тут немає закону, крім рівноваги.

Міла зробила крок уперед. Вона очікувала страху, але натомість відчула силу: зала відгукувалась на її кроки, символи тремтіли й розгорялись яскравіше, немов визнавали її присутність.

Бафомет простягнув до неї руку з вогняним знаком терезів:

— Твої справжні двері тепер відчинені. Відтепер ти маєш силу бачити не лише вчинки людей, а й причини їхніх рішень. Та будь обережна: цей дар може стати твоїм прокляттям, якщо ти забудеш — кожна душа має право на свій вибір.

Раптом навколо трону почали з’являтися постаті — напівпрозорі, мов тіні. Вони нагадували людей, але в кожного обличчя було приховане маскою. Одні — світлими, інші — чорними, а більшість — змішаними, з візерунками, що текли, наче рідина.

— Це ті, кого ти зустрінеш, — продовжив Бафомет. — Кожен прийде до тебе по захист, але насправді буде випробуванням для твоєї душі. І ти мусиш знайти, де правда, а де ілюзія.

Міла хотіла щось сказати, але раптом зала закрутилася, і все зникло. Вона прокинулася в своїй кімнаті — свічки догоряли, а на столі, біля дзеркала, лежав обгорілий клаптик з чітким символом терезів.