V. Відкриття дверей

Міла чекала під дверима судової зали. Коридор, як завжди, тягнувся довгою сірою стрічкою, наповнений запахом старого лаку та відлунням чужих кроків. Поряд стояв молодий слідчий — видно було, що він зовсім новий. У руках зім’ятий блокнот, на обличчі втома й розгубленість, які марно намагалися сховатися за «офіційним виглядом».

— То, може, не будемо чекати? — з удаваною легкістю промовила Міла. — Підемо до вас у кабінет і відразу вирішимо питання повернення майна?

Хлопець розгубився, навіть знітився.
— Та… розумієте, я тільки прийняв ці справи. На мене звалили всі старі матеріали, ще нічого до кінця не знаю.

Міла ледь всміхнулася. У неї спалахнула думка: "Якщо не можете виправити помилки колег — то може хоча б у суді не будете заперечувати?

Їх покликали всередину. Суддя сидів похмуро, зосереджено. Сивина і важкий погляд робили його схожим на людину, яка бачила надто багато безглуздих суперечок. Він навіть не запитав про представництво — відразу було ясно, хто тут адвокат, а хто — слідчий.

— Адвокат, чого ви просите? — коротко запитав він.

Міла знала це питання напам’ять. Спокійно й палко пояснила, чому вилучення техніки було незаконним, чому лотерея — не гральний бізнес.

Суддя ледь підняв брови.
— У нас же законом заборонений гральний бізнес.

— Саме тому я й тут, ваша честь, — рівно відповіла Міла. — Лотерея дозволена законом.

Після таких слів Мілі здалося, що суддя нагадує дитину, у якої забрали іграшку, але ця «дитина» мала такий вогонь у голосі, що сперечатися стало небезпечно.

— Адвокат… — повільно сказав він, — у лотерею будете грати в Лос-Анджелесі.

Міла ледве стримала сміх. Його репліка прозвучала радше як жарт, ніж як закон. Вона бачила, що його переповнюють емоції, ніякі переконання не змінять його думки про гральний бізнес, тому й вирішила використати задум, який ще в коридорі зринув у голові.

— Ваша честь, можливо, слідчий скаже, що йому відомо про причини такого довгого неповернення майна? Або сам скаже, чи готовий він його повернути.

Суддя скептично примружився:
— Справді вірите, що слідчий отак просто погодиться? Він радше буде вмовляти мене відмовити вам.

І звернувся до молодика:
— Ну, пане слідчий?

Слідчий глянув на Мілу — в її очах світилася впевненість, майже сувора справедливість. І раптом він, не думаючи, випалив:
— Я… не знаю, ваша честь.

Цього вистачило, щоб суддя вибухнув. Втративши терпець, суддя різко відрізав:
— Якщо навіть слідство не знає — я задовольняю клопотання.

Міла відчула, як невидимі двері відчинилися. Вона вибігла з зали, ще не встигнувши сховати усмішку, і першою ж набрала клієнта. Радісний голос у слухавці був нагородою за всі місяці боротьби.

Та розмова не встигла закінчитися, як задзвонив інший номер. Жіночий голос — тихий, майже шовковий — запитав, чи можна їй сьогодні прийти на консультацію.

— А в якій сфері питання? — насторожилася Міла.

— Це… пов’язано з екстрасенсами. Але допомога потрібна саме в законних рамках.
Міла погодилась зустрітися у другій половині дня. Вона сіла за столик у кав’ярні поряд і почала готувати питання — людські, прості й водночас ті, що торкаються ночі, коли вогонь свічки шепоче відповіді.

Через декілька годин,  коли Міла вже намагалася заглибитись у робочі справи, пролунав дзвінок у двері офісу. На порозі стояла жінка — висока, у темному плащі, з обличчям, яке здавалося знайомим і водночас невловимим. Її очі світилися дивним світлом, немов у них таїлася відразу сотня історій.

— Ви ж юрист? — голос її був низьким, оксамитовим. — Мені потрібна порада.

Міла відступила вбік, впускаючи гостю. Але в ту ж мить зрозуміла: це не випадкова клієнтка. В кабінет ввійшла не просто жінка — разом із нею немов затягнуло подих ночі, аромат полину й шелест сторінок старих книг. Цей аромат поєднався "в танці" з запахом вишні та кориці аромасвічки, яку Міла запалила напередодні зустрічі, щоб набратися сил.

— Люди кличуть мене Віра, хоча справжнє ім’я вам поки що краще не знати, — сказала жінка, скинувши плащ. — Я відчуваю, що ви вже торкнулися того, що називають дверима. І Бафомет не випадково обрав вас.
Міла остовпіла. Як ця незнайомка могла знати про її нічні видіння?
— Якщо ви допоможете мені з законом, — продовжила Віра, — я допоможу вам з тим, що почало вас переслідувати. Але майте на увазі: після цього дороги назад уже не буде.
Полум’я свічки на столі здригнулося, ніби підтвердило її слова.
Міла поставила чашку з чаєм на стіл, та жінка навіть не торкнулася. Її пальці, прикрашені кільцями з темними каменями, ковзнули по дерев’яній поверхні, немов вона відчувала енергію кімнати.

— Закон і магія схожі, — сказала Віра повільно. — В обох є правила. Порушиш — і плата буде неминучою.

Міла кивнула, не знаючи, що відповісти. Її серце билося швидше, ніж звичайно.

— Я допоможу вам з документами, — нарешті зібралася з думками. — Але… — вона зробила паузу, — ви теж обіцяли допомогти мені.

Усмішка промайнула на вустах Віри. Вона дістала з сумки невеликий мішечок і поклала на стіл. Усередині дзенькнули якісь предмети: камінці, засушені трави, маленькі металеві фігурки.

— Це ключі, — сказала вона. — Але двері відкриває лише той, кого обрав він. Ви вже відчуваєте його голос. Це початок.

Міла ковтнула клубок у горлі.

— І що мені робити?

Віра запалила одну з свічок — не червону, а чорну, що Міла навіть не пригадувала, як замовляла. Полум’я виросло вище, ніж мало б, і тіні на стінах знову нагадали роги.
— Сьогодні вночі, — сказала Віра, — ми разом відкриємо перший поріг. Я поведу вас, але крок зробите ви самі.
Полум’я затремтіло, наче сміялося. Міла відчула холодний подих у кабінеті й зрозуміла: її життя справді змінюється.
І дороги назад уже не буде.

У нічній тиші кімната у квартирі Міли виглядала інакше. Віри ніби й не було, та її речі вже чекали на столі: чорна свічка горіла рівним полум’ям, поруч лежав мішечок із каменями й травами.